8.2. Сумніви

Увесь день після дзвінка я почувалася дивно. Наче носила в кишені камінь. Невеликий. Але достатньо важкий, щоб постійно відчувати його присутність.

Я намагалася займатися звичними справами. Поливала квіти біля ґанку. Перебирала старі книги. Навіть спробувала малювати. Але думки весь час поверталися до одного й того самого.
До дзвінка.
До роботи.
До міста.
До двох тижнів.

Ближче до вечора я сиділа на підвіконні кухні. За вікном сад повільно занурювався у золотаве світло заходу сонця. Яблуні відкидали довгі тіні на траву. Вітер ледь ворушив листя. Здавалося, що весь світ навколо дихає спокоєм. Лише я не могла знайти собі місця.

Коли на подвір’ї з’явився Максим, я помітила його ще здалеку. Він ішов знайомою стежкою від дороги. Тримав у руках паперовий пакет. Грім ліниво крокував поруч.

Я автоматично усміхнулася. І так само швидко згадала про дзвінок. Усмішка трохи згасла.

— Привіт!

Максим махнув рукою.

— Привіт.

— Я приніс полуницю.

— Підкуповуєш мене?

— Можливо.

— Працює.

Він засміявся. І я теж.

Але десь усередині залишалося неприємне відчуття. Наче я вже почала від нього щось приховувати. Ми сіли на лавці під яблунею. Тією самою, яка вже стала нашим місцем. Навколо пахло вечором. Теплою травою. Стиглими яблуками. І літом, яке поступово наближалося до свого піку.

Максим розповідав про ферму. Про нового працівника, який випадково випустив кіз із загону. Про сусідку тітку Галину, яка знову посварилася з листоношею. Про все те, що зазвичай змушувало мене сміятися. І я сміялася. Але думками була далеко.

— Гей.

Я здригнулася.

— Що?

— Ти сьогодні дивна.

Серце одразу напружилося.

— Дивна?

— Трохи.

Я відвела погляд.

— Просто погано спала.

Брехня прозвучала надто легко. І від цього стало ще гірше.

Максим уважно подивився на мене. Його карі очі ніби намагалися прочитати те, що я не сказала вголос.

— Точно все добре?

— Так.

— Софіє.

— Що?

— Ти ж знаєш, що я помічаю, коли ти хвилюєшся.

Я тихо засміялася.

— Це звучить трохи лячно.

— Це правда.

На кілька секунд запала тиша. Я дивилася на траву під ногами. На свої руки. Куди завгодно. Тільки не на нього. Тому що якщо подивлюся — можу розповісти. А я ще не була готова. Мені хотілося сказати правду. Справді хотілося. Розповісти про пропозицію.
Про місто.
Про страх.
Про сумніви.
Про те, що вперше в житті правильне рішення більше не здається правильним.
Але слова не приходили.

Можливо, тому що тоді все стане реальним. До цього моменту дзвінок залишався просто дзвінком. Пропозиція — просто пропозицією. А якщо я скажу про неї вголос... Усе зміниться.

— Знайшла щось нове в листах?

Запитав Максим.
Я полегшено видихнула.
Нова тема.

Порятунок.

— Так.

— І?

— Бабуся була значно цікавішою людиною, ніж я думала.

Він усміхнувся.
— Це я вже зрозумів.
— Уявляєш, вона постійно сперечалася зі своїм Андрієм.
— Значить, у неї був чудовий смак.
— Або дуже міцні нерви.
— Теж можливо.
Розмова потекла далі.
Легка.
Звична.
Майже така сама, як раніше.
Майже.
Але щоразу, коли Максим усміхався. Коли дивився на мене. Коли говорив про завтрашні плани. Про пошуки каменя. Про літо. Про майбутнє...

Я відчувала гострий укол провини. Тому що в моєму майбутньому вже з’явилася новина, про яку він не знав.

Сонце повільно сідало. Небо ставало рожевим. Потім помаранчевим. Потім золотим. Ми сиділи поруч і мовчали. Спостерігаючи за заходом.

— Красиво.

Тихо сказав Максим.

— Дуже.

— Шкода, що літо швидко минає.

Від цих слів щось стиснулося всередині. Настільки сильно, що я ледь стримала подих. Бо для нього це була проста фраза. А для мене — нагадування.

Коли Максим пішов додому, я ще довго залишалася під яблунею. Небо вже потемніло. Над садом з’явилися перші зірки. А я все сиділа й думала.

Бабуся колись писала, що найскладніші рішення починаються з маленьких секретів. Тоді я не зовсім розуміла, що вона мала на увазі. Тепер розуміла. Дуже добре. Тому що сьогодні між мною і Максимом вперше з’явилося те, чого раніше не було. Таємниця. І я боялася, що саме вона стане початком тріщини, яка з часом може перетворитися на прірву.