Розділ 8. Перша тріщина. 8.1. Дзвінок із міста

Після дощового дня все ніби повернулося на свої місця. І водночас уже не було таким, як раніше.

Наступного ранку сонце знову світило над садом. Краплі дощу ще блищали на листі яблунь. Повітря пахло мокрою землею, травою та літом. Але щось змінилося. Можливо, у мені самій.

Я прокинулася рано. Занадто рано. І відразу згадала вчорашній вечір. Наші жарти. Настільні ігри. Пиріг. Той момент у вітальні. І те, як усе обірвалося через дурне старе відро. Від цих спогадів на губах сама собою з’явилася усмішка. Я швидко перевернулася на інший бік.

— Ні.

Пробурмотіла в подушку.

— Не починай.

Але було вже пізно.
Після сніданку я вийшла в сад із книжкою. Сіла на лавку під яблунею. Тією самою. Моєю улюбленою. Сонячне світло пробивалося крізь листя. Десь над головою співали птахи. Було так тихо і добре, що я майже забула про існування великого світу за межами села.
Майже.
Телефон задзвонив несподівано.
Гучно.
Різко.
Наче хтось кинув камінь у спокійну воду. Я здригнулася. На екрані висвітилося ім’я.
Олена.
Моя керівниця.
Усмішка одразу зникла. Я кілька секунд дивилася на телефон.
Потім відповіла.

— Алло?

— Софіє! Нарешті!

Голос Олени звучав так само енергійно, як завжди. Наче вона не знала, що таке відпочинок.

— Привіт.

— Як ти там?

Я озирнулася на сад.
На яблуні.
На будинок.

— Добре.

— Чудово. Бо в мене для тебе новина.

У грудях неприємно стиснулося. Чомусь ще до того, як вона продовжила, я вже знала. Щось змінилося.

— Ми отримали новий проєкт.

Я мовчала.

— Дуже великий.

Я продовжувала мовчати.

— І ми хочемо, щоб його очолила саме ти.

Світ ніби завмер. Пташки співали. Вітер шелестів листям. Сонце світило так само, як хвилину тому. Але всередині все раптом стало важким.

— Софіє?

— Я тут.

— Ти мене чуєш?

— Так.

— Це величезна можливість.

Я заплющила очі.
Саме так.
Ще місяць тому я б стрибала від радості. Можливо, навіть відкрила б шампанське. Тому що про таке підвищення багато хто лише мріє.

— Послухай, — продовжила Олена. — Це крок уперед для твоєї кар’єри.

Кар’єра.
Слово боляче відгукнулося в голові. Наче хтось навмисно нагадав про вчорашні роздуми. Про бабусині записи. Про вибір. Про майбутнє.

— Коли потрібно повернутися?

Запитала я.

— За місяць.

Місяць.

Один місяць.
Я подивилася на будинок.
На сад.
На відчинене вікно кухні.
На стежку, якою майже щодня приходив Максим.
І відчула дивний сум.

— Софіє?

— Так.

— Ти рада?

Питання було простим. Абсолютно нормальним. Але відповідь чомусь застрягла в горлі. Я мала сказати «так». Повинна була. Це була правильна відповідь.
Логічна.
Розумна.
Звична.
Але слова не з’являлися.

— Мені потрібно трохи подумати.

На тому кінці настала тиша.
Коротка.
Здивована.

— Подумати?

— Так.

— Софіє, це чудова пропозиція.

— Я знаю.

— Такі можливості трапляються не щодня.

— Я знаю.

І від цього ставало лише складніше. Після розмови я ще довго сиділа на лавці. Телефон лежав поруч. Екран давно згас. А я дивилася на сад. І нічого не бачила. Ще недавно все було просто.
Продати будинок.
Повернутися до міста.
Продовжити жити, як раніше.
А тепер...
Тепер кожна така думка викликала дивний біль.

Я піднялася. Повільно пішла між яблунями. Туди, де ми з Максимом шукали камінь.
Де сміялися.
Сперечалися.
Говорили.
І раптом усвідомила одну річ. Справа була вже не лише в будинку. І навіть не в бабусиних листах. Проблема полягала в тому, що вперше за дуже довгий час я знайшла місце, де почувалася щасливою. І тепер хтось просив мене вирішити, чи готова я від цього відмовитися.

Десь удалині загавкав собака. На дорозі промайнув велосипед сусідського хлопчика. Життя продовжувалося. Тільки моє раптом стало значно складнішим. А ввечері мене чекала зустріч із Максимом. І я ще не знала, чи розповім йому про дзвінок. Але вже відчувала: Саме цей телефонний дзвінок стане першою справжньою тріщиною в тому тихому й щасливому світі, який ми так довго будували серед яблунь.