7.4. Майже поцілунок

Коли остання партія настільної гри завершилася, за вікном уже панував вечір. Дощ більше не лив стіною. Тепер він лише тихо шелестів по даху. Ніби втомився після довгої бурі.

Будинок наповнювало тепле світло ламп. На столі залишилися чашки з чаєм. Крихти від пирога. Розкидані картки. Сліди цілого дня. І чомусь мені зовсім не хотілося його завершувати.

— Здається, я виграв.

Максим задоволено відкинувся на спинку дивана.

— Здається, ти шахраював.

— Без доказів це наклеп.

— У мене є свідки.

— Хто?

— Я.

— Ненадійне джерело.

Я пирхнула. І згорнулася калачиком у кріслі навпроти. На кілька хвилин запала тиша. Не та, яка виникає, коли людям нема про що говорити. Інша.
Спокійна.
М’яка.
Тиша людей, яким добре поруч.

За вікном шелестіли мокрі яблуні. Старий годинник відміряв секунди. Десь у стіні тихо потріскувало дерево. Будинок ніби засинав разом із вечором.

— Про що думаєш?

Голос Максима прозвучав тихо. Я підняла голову.

— Про те, що цей день вийшов дивним.

— У хорошому сенсі?

— У хорошому.

Він усміхнувся. І раптом я зрозуміла, що дивлюся на нього занадто довго. Набагато довше, ніж потрібно. Його волосся вже висохло після дощу. Темні пасма трохи спадали на лоб. Карі очі відбивали тепле світло лампи. На щоці знову з’явилася та сама ямочка, яку я почала помічати останнім часом надто часто. І від цієї думки серце чомусь збилося з ритму. Максим теж дивився на мене.
Спокійно.
Уважно.
Не відводячи погляду.
І я раптом відчула, як повітря між нами стало іншим.
Густішим.
Теплішим.
Наче весь світ звузився до цієї кімнати.
До цього дивана.
До цієї миті.

— Софіє...

Моє ім’я прозвучало зовсім інакше. Тихо. Майже пошепки. І від цього всередині все перевернулося. Я сама не помітила, як трохи нахилилася вперед. Лише зовсім трохи.

Максим теж не відводив погляду. Між нами залишалося всього кілька кроків.
Одна мить.
Один рух.
Одне рішення.
І серце билося так голосно, що я була впевнена — він його чує. А потім...
Пролунав страшенний гуркіт. Ми обоє здригнулися. Настільки різко, що мало не підскочили на місці.

— Що це було?!

Я схопилася на ноги. Максим теж. За секунду ми вже дивилися у вікно. На подвір’ї, просто під яблунею, лежало велике старе відро. Його перекинув вітер. А поруч стояв абсолютно незворушний Грім. І, судячи з усього, саме він випадково штовхнув відро носом.

Кінь ліниво подивився на будинок. Наче взагалі не розумів, чому всі так схвильовані. Кілька секунд ми мовчали. Потім Максим важко видихнув.

— Нас налякав кінь.

— Нас налякало відро.

— Це ще гірше.

Я не витримала й засміялася. Спочатку тихо. Потім голосніше. Через мить уже сміявся і Максим.

Напруга зникла. Наче її й не було. Але не зовсім. Тому що десь глибоко всередині залишилося усвідомлення того, що щойно сталося. Або майже сталося.

Пізніше дощ остаточно стих. На небі між хмарами з’явився місяць. Максим нарешті почав збиратися додому.

Ми вийшли на ґанок. Повітря після бурі було прохолодним і свіжим. Сад блищав від вологи. Краплі води сріблилися на листі яблунь.

— Дякую за день.

Я усміхнулася.

— Навіть попри мою нищівну поразку в грі?

— Особливо через неї.

— Нахаба.

— Переможець.

Я закотила очі. На хвилину запала тиша.
Та сама.
Нова.
Особлива.
І цього разу вона вже не здавалася випадковою.

— Добраніч, Софіє.

— Добраніч, Максиме.

Він зробив кілька кроків стежкою. Потім озирнувся. Наче хотів щось сказати. Але лише усміхнувся. І пішов далі.

Я ще довго стояла на ґанку. Слухаючи, як після дощу капає вода з гілок. Дивлячись на місячне світло між яблунями. І думаючи про те, що іноді одна випадковість може змінити цілий вечір. А іноді — лише відкласти те, що рано чи пізно все одно має статися.
І десь у саду тихо фиркнув Грім.
Наче був дуже задоволений собою.