7.3. Настільні ігри

Пиріг вийшов із духовки саме тоді, коли дощ за вікном став ще сильнішим. Кухня наповнилася ароматом яблук, кориці та теплого тіста. Таким знайомим. Таким домашнім. Я обережно поставила пиріг на стіл. Максим одразу нахилився ближче.

— Він готовий?

— Гарячий.

— Це не відповідь.

— Для нормальних людей — відповідь.

— Я не нормальна людина, коли бачу пиріг.

Я засміялася.

Звісно ж, він не дочекався, поки випічка охолоне. І звісно ж, обпік язик. Я навіть не здивувалася.

— Гарячий?

— Трохи.

— Максиме.

— Добре, дуже гарячий.

Я похитала головою.

Через деякий час ми перебралися до вітальні. Дощ усе ще барабанив по даху. За вікнами вже починало сутеніти. Будинок наповнювався м’яким золотавим світлом старих ламп. Я сиділа на підлозі біля журнального столика. Максим розглядав полички в бабусиній шафі. І раптом переможно вигукнув:

— Знайшов!

— Що саме?

— Скарб.

— Це звучить тривожно.

Через хвилину він поставив переді мною коробку. Стару настільну гру. Потерту від часу. Я здивовано кліпнула.

— Звідки вона тут?

— Ти мене питаєш?

Я взяла коробку до рук. І раптом згадала.

— Боже мій...

— Що?

— Ми грали в неї з бабусею.

— Значить, доля.

— Або дуже стара шафа.

— Нудна версія.

За кілька хвилин поле було розкладене. Фішки розставлені. Правила більш-менш згадані. І гра почалася. Перші десять хвилин усе було мирно. Майже. Потім Максим вкрав у мене можливість зробити вигідний хід.

— Ти серйозно?!

— Абсолютно.

— Це підло.

— Це стратегія.

— Це зрада.

— Софіє, ми граємо лише дванадцять хвилин.

— І вже очевидно, яка ти людина.

Він розсміявся настільки голосно, що мало не впустив картки.

— Твоя черга.

— Я думаю.

— Уже три хвилини.

— Серйозні рішення потребують часу.

— Ти пересуваєш дерев’яну фішку.

— Не тисни на мене.

— Я старію швидше, ніж ти ходиш.

— Терпіння — чеснота.

— Кажуть люди, які програють.

Я демонстративно показала йому язика. Максим мало не вдавився сміхом. Минуло ще пів години. І тепер ми обоє вже забули про пристойність.

— Це нечесно!

— Це буквально прописано в правилах.

— Я впевнена, що ні.

— Перевір.

— Я перевірю.

— Перевіряй.

Я відкрила правила. Прогортала сторінки. Мовчала. Потім неохоче зітхнула.

— Добре.

— Я знаю цей тон.

— Ти мав рацію.

Максим урочисто підняв руки до стелі.

— Цей день увійде в історію!

— Не звикай.

Надворі загримів грім. Але цього разу ми майже не звернули уваги. Дощ став фоном. Частиною вечора. Будинок здавався маленьким островом серед бурі. Теплим і затишним.

У якийсь момент я сміялася так сильно, що не могла нормально говорити. Усе через те, що Максим випадково перекинув фішки ліктем. І потім десять хвилин намагався довести, що це не його провина.

— Вони самі впали.

— Фішки не падають самі.

— А якщо впали?

— Максиме.

— Добре, можливо, трохи допоміг.

— Трохи?

— Значно.

Я витирала сльози від сміху. І раптом усвідомила дещо дивне. Я давно так не сміялася. Не тому, що треба. Не тому, що хтось пожартував. А по-справжньому.
Щиро.
До болю в животі.
До сліз.
До неможливості нормально вдихнути.
Максим теж усміхався.
Тепло.
Спокійно.
І я раптом зрозуміла, що саме цей момент мені хочеться запам’ятати.
Не великі події.
Не загадки.
Не пошуки.
А ось це. Старий будинок. Дощ за вікном. Аромат яблучного пирога. І людину навпроти, поруч із якою все здається простішим.

Годинник на стіні пробив восьму вечора. Надворі вже майже стемніло. Дощ трохи вщух. Але йти нікуди не хотілося ні мені, ні Максиму. І вперше за весь час знайомства між нами почала з’являтися інша тиша.
Не дружня.
Не незручна.
А особлива.
Та, в якій уже було значно більше, ніж просто сміх і жарти.

І саме ця тиша невдовзі приведе нас до розмови, яка змусить обох сказати те, що ми так довго намагалися не помічати.