7.2. Пиріг із яблуками

Дощ і не думав закінчуватися. Минуло вже більше години. Ми випили чай. Поговорили про все й ні про що. Навіть спробували дивитися у вікно з таким виглядом, ніби від цього погода могла змінитися.
Не могла.
Навпаки.
Злива ставала лише сильнішою.

Я стояла біля кухонного вікна й спостерігала, як вода стікає по склу. Сад майже зник за сірою завісою дощу. Лише обриси яблунь іноді виринали серед потоків води.

— Мені нудно.

Голос Максима пролунав так трагічно, ніби його покинули на безлюдному острові.
Я озирнулася.

Він сидів за столом, підперши голову рукою.

— Минуло сорок хвилин.

— Найдовші сорок хвилин мого життя.

— Бідолаха.

— Саме так.

Я похитала головою. І раптом помітила кошик із яблуками на столі. Тими самими яблуками, які ми зібрали кілька днів тому. Ідея прийшла миттєво.

— Хочеш зайнятися чимось корисним?

Максим одразу пожвавився.— Наскільки корисним?

— Будемо пекти пиріг.

— О.

Він підвівся.

— Це вже звучить цікаво.

За десять хвилин кухня ожила. Я дістала старий бабусин зошит із рецептами. Той самий, який знайшла під час прибирання. Пожовклі сторінки пахли ваніллю, корицею і чимось невловимо домашнім. Максим із цікавістю заглянув через плече.

— Це її рецепт?

— Так.

— Тоді відповідальність величезна.

— Особливо для тебе.

— Чому для мене?

— Тому що яблука чистиш ти.

Його обурений погляд був безцінним.
Кухня швидко наповнилася звуками роботи. Стук ножа по дошці. Шурхіт борошна. Дзвін мисок. Шум дощу за вікном. Усе це дивним чином змішувалося в одну затишну мелодію. Я замішувала тісто. Максим чистив яблука. Щоправда, його метод викликав у мене певні сумніви.

— Максиме.

— Що?

— Чому половина яблука залишається на шкірці?

— Я працюю творчо.

— Ти працюєш марнотратно.

— Це різні речі.

Я засміялася.
За кілька хвилин ситуація стала ще гіршою. Точніше, смішнішою. Тому що Максим примудрився розсипати борошно.ьВсюди.
На стіл.
На підлогу.
На себе.
І навіть трохи на мене.
Я дивилася на нього кілька секунд. Мовчки.

— Не кажи нічого.

— Я навіть не знаю, що сказати.

— Це була несподівана атака пакета.

— Звісно.

— Він почав першим.

Я не витримала й розсміялася.

— Тобі смішно.

— Дуже.

— А мені ні.

— Максиме, у тебе борошно на носі.

Він автоматично торкнувся щоки. Не тієї. Я засміялася ще голосніше.

— Інший бік.

Він знову промахнувся. І тепер уже сміялися ми обоє.

Зрештою я підійшла ближче.

— Стій.

— Що?

— Не рухайся.

Я простягнула руку. Обережно стерла білу плямку з його носа.
І...
Світ ніби на секунду завмер. Усього на мить. Але цього вистачило. Максим дивився на мене. Я дивилася на нього. Між нами залишилося зовсім мало простору. Занадто мало. Я раптом помітила колір його очей.
Теплий.
Темно-карий.
І те, як він дивиться. Не жартує. Не усміхається. Просто дивиться. Грім прокотився над будинком. І чари миттєво зникли. Я швидко відступила.

— Ну от.

Мій голос прозвучав трохи дивніше, ніж хотілося.

— Тепер нормально.

— Так.

Максим теж відкашлявся. І повернувся до яблук. Але я помітила, що він усміхається. Ледь помітно.

На щастя, пиріг потребував уваги. Тож ми обоє зробили вигляд, що нічого особливого не сталося. Абсолютно нічого.  Жодних дивних моментів. Жодного хвилювання. Жодних прискорених ударів серця. Незабаром пиріг уже стояв у духовці. Кухню наповнив аромат яблук і кориці. Той самий аромат, який я пам’ятала з дитинства.

Я сіла біля столу. Максим поруч. Дощ усе ще стукав по шибках. Будинок здавався маленьким окремим світом.
Теплим.
Безпечним.
Затишним.

— Знаєш, — тихо сказав Максим.

— Ммм?

— Думаю, твоїй бабусі сподобалося б це.

Я подивилася на духовку.
На рецепт.
На кухню.
На нас.
І несподівано зрозуміла, що він має рацію. Мені теж так здалося. Наче десь у цих стінах досі живуть її спогади. І сьогодні вони стали трохи теплішими.

За вікном продовжувався дощ. А в будинку повільно випікався яблучний пиріг. І жоден із нас поки не знав, що найскладніша частина цього дня ще попереду. Тому що іноді найбільші таємниці відкриваються не в листах. А під час щирих розмов, від яких уже неможливо сховатися.