Розділ 7. Дощовий день. 7.1. Несподівана злива

Наступного ранку небо виглядало дивно. Я помітила це ще під час сніданку. Над садом висіли важкі сірі хмари. Вітер став прохолоднішим. Яблуні неспокійно шуміли за вікном. Здавалося, що ось-ось почнеться дощ. Але літо часто любить обманювати. Тому я не надала цьому великого значення. Близько обіду Максим прийшов, як і домовлялися. У руках він тримав складену карту. Точніше, старий пожовклий план села, який знайшов у свого дідуся.

— Готова шукати скарби?
— Ти занадто багато читаєш пригодницьких книжок.
— Це неправда.
— Максиме, ти буквально приніс карту.
— Це додає атмосферності.
Я засміялася.
І ми вирушили до саду.
Спочатку все йшло чудово. Ми досліджували старі дерева. Порівнювали місцевість із фотографією бабусі. Шукали місце, яке могло залишитися незмінним за десятки років. І навіть знайшли кілька старих каменів. Щоправда, жоден із них не виглядав особливим.

Минуло близько години. Небо ставало дедалі темнішим. Вітер посилювався.Але ми були настільки  захоплені пошуками, що майже не звертали на це уваги. Поки над садом не прогримів перший грім. Гучний. Несподіваний. Такий, що я аж підстрибнула.

— Ого.

Максим підняв голову.

— Схоже, ми недооцінили погоду.

— Трохи?

— Дуже трохи.
Перші краплі впали майже одразу.
Великі.
Важкі.
На траву.
На листя.
На наші плечі.

А за хвилину небо просто відкрилося.Наче хтось перекинув величезне відро води.

— Біжимо!Крикнула я.

—  Підтримую!

Ми мчали через сад. Сміючись. Постійно ковзаючись на мокрій траві.

Дощ лив суцільною стіною. Одяг миттєво промок. Волосся прилипло до обличчя. Я вже майже нічого не бачила через воду. Коли нарешті добігла до ґанку.

— Швидше!

Я відчинила двері.

Ми буквально ввалилися до будинку. Мокрі. Задихані. І абсолютно не схожі на людей, які хвилину тому займалися серйозними пошуками. Кілька секунд ми просто стояли посеред передпокою. З нас стікала вода. На підлозі швидко з’являлися калюжі. Потім наші погляди зустрілися. І ми одночасно розсміялися.
Голосно.
Щиро.
Без жодної причини.

— Подивися на себе.

Я ледве могла говорити крізь сміх.

— На себе подивися.

— У мене хоча б волосся ще схоже на волосся.

— Спірне твердження.

Я кинула в нього рушник. Максим спіймав його просто в польоті.

— Дякую.

— Не за що.

За вікнами лютувала справжня літня буря. Дощ барабанив по даху. Вітер розгойдував гілки яблунь. Небо раз по раз розрізали спалахи блискавок. Було зрозуміло одне. Швидко ця злива не закінчиться.

Я поставила чайник. Максим сидів на кухні біля вікна. З рушником на плечах. І дивився на дощ. Його волосся після зливи стало ще темнішим. Кілька мокрих пасом спадали на лоб. Чомусь від цього він виглядав молодшим. Менш упевненим. Більш справжнім.

— Схоже, я тут застряг.

— Схоже на те.

— Сподіваюся, господарка не проти.

— Поки що ні.

— Чудово.

Він усміхнувся.

І я знову відчула те дивне тепло всередині. Яке останнім часом виникало дедалі частіше.

Чайник закипів. Кухню наповнив аромат м’яти та ромашки. Дощ продовжував шуміти за вікном. А будинок раптом став особливо затишним. Наче спеціально створеним для таких днів. Для розмов.

Для тепла.
Для історій.
Я поставила перед Максимом чашку. І саме в цей момент черговий удар грому прокотився над будинком. Настільки гучний, що старі шибки здригнулися. Максим подивився у вікно. Потім на мене.

— Знаєш...

— Що?

— Мені здається, сьогодні ми вже точно нікуди не підемо.

Я усміхнулася.

І навіть не підозрювала, що ця дощова пастка подарує нам одну з найважливіших розмов за весь час знайомства. Розмову, після якої дивитися одне на одного так, як раніше, вже не вийде.