6.4. Роздуми

Після слів Максима про камінь ми вирішили відкласти пошуки до наступного дня. Сонце вже починало хилитися до заходу. А знайти щось у старому саду ввечері було значно складніше.

До того ж мені потрібно було подумати. Дуже багато подумати.
Ми повільно йшли назад до будинку.
Грім ліниво плентався поруч.
Вітер гойдав верхівки яблунь.
Десь далеко лунав дитячий сміх.
Життя навколо продовжувалося своїм звичним ритмом.
А в моїй голові панував справжній хаос.
Біля хвіртки Максим зупинився.
— Тоді завтра?
— Завтра.
— І цього разу точно знайдемо щось цікаве.
— Сподіваюся.
Він усміхнувся. Тією своєю легкою усмішкою, від якої мені останнім часом ставало якось занадто тепло.
— Не думай занадто багато.
— Це буквально неможливо.
— Знаю.
Він засміявся.
Потім попрощався і пішов дорогою до ферми.
А я ще довго дивилася йому вслід. Поки він не зник за деревами.
У будинку було тихо. Незвично тихо після цілого дня розмов.
Я заварила чай.
Взяла один із бабусиних щоденників.
І влаштувалася на старому кріслі біля вікна.
За склом вечір поступово огортав сад.
Яблуні перетворювалися на темні силуети.
У небі з’являлися перші зірки.
І саме в такі моменти цей будинок здавався живим.
Наче пам’ятав усіх, хто колись тут жив.

Я відкрила щоденник навмання.
І натрапила на запис, від якого завмерла.
«Сьогодні мені запропонували роботу в Чернівцях.»
Я одразу випросталася.
Чернівці.
Те саме місто, де тепер жила я.
Світ раптом став ще меншим.
«Це шанс, про який я так довго мріяла. Мама каже, що я повинна погодитися. Андрій теж каже, що це чудова можливість. Але чому тоді я не відчуваю радості?»
Я повільно перечитала рядок.
Потім ще раз.
І відчула знайомий біль десь усередині.
Наступний запис був зроблений через кілька днів.
«Усі навколо кажуть, що треба обирати майбутнє. Кар’єру. Можливості. Але ніхто не говорить про те, що іноді серце хоче зовсім іншого.»
Я закрила очі. Тому що ці слова влучили надто точно.
Усе своє доросле життя я будувала навколо роботи.
Навколо планів.
Навколо досягнень.
Я завжди знала, який має бути наступний крок.
Навчання.
Робота.
Кар’єра.
Ще робота.
Ще більше роботи.
І жодного разу не поставила собі просте запитання:
«А я взагалі щаслива?»
У кімнаті було тихо.
Лише годинник на стіні відміряв секунди.
Тік.
Тік.

Тік.
Я дивилася на бабусині записи.
І раптом зрозуміла, що ми були схожими значно більше, ніж я думала.
Вона теж колись стояла перед вибором.
Між тим, що від неї очікували.
І тим, чого хотіла вона сама.
А що хочу я?
Це запитання виникло настільки несподівано, що я навіть розгубилася.
Продати будинок.
Повернутися до міста.
Продовжити жити так, як раніше.
Ще місяць тому відповідь здалася б очевидною.
Тепер — ні.
Я подивилася у вікно.
На темний сад.
На лавку між яблунями.
На місце, де ми сиділи з Максимом.
Де я сміялася.
Малювала.
Читала.
Жила.
По-справжньому жила.
Можливо, вперше за дуже довгий час.
І раптом мені стало страшно.
Не через зміни.
Не через майбутнє.
А через те, що я починала сумніватися в житті, яке будувала роками.
Я знову відкрила щоденник.
Останній запис на сторінці був коротким.
«Можливо, найважливіше — не обирати між мріями та коханням. А знайти життя, у
якому є місце для обох.»
Я довго дивилася на ці слова.

Довше, ніж на будь-який інший запис.
Потім обережно закрила щоденник.
І притиснула його до грудей.
За вікном над садом уже сяяв місяць.
Сріблясте світло ковзало по гілках яблунь.
Попереду були пошуки старого каменя.
Нові листи.
Нові відповіді.
Але цієї ночі мене хвилювала зовсім інша загадка.
Не бабусина.
Моя власна.
Чи справді людина повинна обирати лише кар’єру?
Чи можна одного дня знайти щось важливіше?
І чомусь, думаючи про це, я знову згадала усмішку Максима.
А потім довго не могла заснути.