6.3. Паралелі

Ми йшли вузькою стежкою між яблунями.
Сонце стояло високо над садом.
Трава після нічної роси вже висохла й тихо шелестіла під ногами.
Попереду крокував Максим.
У руках він ніс невелику лопату, яку знайшов у сараї. На його думку, будь-яка поважна експедиція повинна мати хоча б один інструмент. На мою думку, він просто шукав привід виглядати серйозно. І це виходило в нього не дуже добре.
— Не смійся.
— Я нічого не сказала.
— Але подумала.
— Можливо.
— Бачиш?
Я лише усміхнулася.
Останнім часом це ставалося дедалі частіше. І щоразу трохи легше.
Ми досліджували сад уже майже годину. Заглядали між деревами. Шукали щось схоже на старий камінь. Перевіряли місця, які могли відповідати описам із листів.

Поки що безрезультатно. Але мене це майже не засмучувало. Тому що думки були зайняті зовсім іншим. Щоденником. Бабусею. І дивною схожістю між її історією та моєю.
Коли Максим відійшов оглянути дальню частину саду, я присіла на старий пеньок.
Вітер тихо ворушив гілки яблунь.
У повітрі пахло травою та сонцем.
Я дістала з кишені фотографію.
Ту саму.
З бабусею та Андрієм.
Знову подивилася на їхні усмішки.
І мимоволі згадала запис зі щоденника.
«Він показав мені свої улюблені місця.»
Річка.
Луки.
Захід сонця на пагорбі.
Я заплющила очі.
Переді мною одна за одною спливали власні спогади.
Максим біля річки.
Максим на луках.
Максим поруч на пледі під яблунею.
Максим, який терпляче слухав мої історії.
Максим, який сміявся з моїх жартів.
Максим, який щоразу з’являвся поруч саме тоді, коли був потрібен.
— Це просто збіг.
Тихо сказала я сама собі.
Але навіть мені власний голос здався непереконливим.
— Софіє!
Я здригнулася.

Максим махав мені рукою з іншого кінця саду.
— Щось знайшов?
— Ні.
— Тоді чому кричиш?
— Просто хотів переконатися, що ти не загубилася.
— У власному саду?
— У тебе є талант до пригод.
Я похитала головою. І не змогла стримати усмішку.
Коли він повернувся, ми сіли відпочити під старою яблунею. Саме тією, яку я малювала кілька днів тому.
Сонце пробивалося крізь листя. Залишаючи на його обличчі золоті плями світла. Максим відкрутив пляшку з водою й простягнув мені.
— Тримай.
— Дякую.
— Про що задумалася?
Питання було простим.
Але відповідати чомусь не хотілося.
Не тому, що я не довіряла.
Навпаки.
Мабуть, саме тому.
Я подивилася на фотографію.
Потім на нього.
І раптом запитала:
— Ти віриш у збіги?
Максим замислився.
— Залежить від ситуації.
— А якщо дві історії дуже схожі?
— Наскільки схожі?
Я усміхнулася.
— Настільки, що починає ставати моторошно.
Він тихо засміявся.
— Тоді це або дуже дивний збіг.
— Або?

— Або життя любить повторювати красиві історії.
На мить між нами запала тиша.
Я дивилася на траву.
На свої руки.
На фотографію.
На що завгодно, тільки не на нього.
Тому що раптом зрозуміла дещо дуже важливе.
Мене лякала не схожість історій.
Мене лякало те, що я починала розуміти бабусю.
Надто добре.
Коли я читала її записи кілька днів тому, усе здавалося романтичною казкою.
Тепер — ні.
Тепер я бачила справжні почуття.
І бачила, як непомітно вони з’являються.
Не за один день.
Не за одну зустріч.
А поступово.
День за днем.
Розмова за розмовою.
Саме так, як зараз.
Максим щось розповідав про ферму.
Про нового лошака, який народився навесні.
Про впертого козла сусідів.
Про те, як Грім одного разу вкрав пакет із яблуками.
Я слухала.
Сміялася.
Ставила запитання.
А десь усередині вже знала відповідь на запитання, яке останні дні намагалася не
ставити собі.
Мені подобалося бути поруч із ним.
Дуже подобалося.
Настільки, що сама ця думка починала хвилювати.

Несподівано вітер вирвав фотографію з моїх рук.
— Ой!
Аркуш підхопило й понесло між деревами.
— Я зараз!
Максим миттєво підхопився.
За кілька секунд він уже повертався назад із фотографією.
Але коли підійшов ближче, його усмішка раптом зникла.
— Що таке?
Він перевернув фото.
Подивився на напис на звороті.
І насупився.
— Софіє...
— Що?
— Мені здається, я знаю, де може бути той камінь.
Серце миттєво прискорилося.
— Серйозно?
— Так.
Він знову подивився на напис.
«Там, де почалася наша історія.»
Потім підняв очі на мене.
— Якщо я маю рацію, ми весь цей час шукали не там.
І раптом старий камінь перестав бути просто загадкою. Він став чимось дуже близьким. Чимось, що могло відкрити найважливішу сторінку бабусиної історії. А можливо, й допомогти мені краще зрозуміти власну.