6.2. Перше кохання бабусі

— Готова до пригод?

Голос Максима долинув із двору вдруге.
Але я не поспішала відповідати.
Стояла біля маленького вікна горища, стискаючи в руках стару фотографію.
Молода бабуся дивилася в об’єктив так, ніби була абсолютно щасливою.
Поруч сидів Андрій.
Вони усміхалися.
І навіть крізь десятиліття було видно те, що неможливо підробити.
Закоханість.
Тиха.
Щира.
Справжня.
Я провела пальцем по пожовклому краю фотографії.
І раптом зрозуміла, що ще не готова закрити щоденник.
Мені потрібно було дізнатися більше.
Значно більше.
— Максиме!
Гукнула я у вікно.
Він підняв голову.
— Що сталося?
— Дай мені пів години!
— Пів години?
— Максимум!
— Це звучить підозріло.
— Просто довірся мені!
Він засміявся.
— Добре. Але якщо ти втечеш через вікно, я ображуся.
Я усміхнулася.
І повернулася до щоденника.
Сторінки шелестіли під пальцями. Почерк бабусі ставав усе впевненішим. Наче разом із записами вона ставала дорослішою.
Я перегортала сторінку за сторінкою. І дедалі більше захоплювалася історією.

«Сьогодні ми знову посварилися.»
Я зупинилася.
Уже знаючи, що йтиметься про Андрія.
«Він сказав, що щастя не залежить від того, де ти живеш. А я сказала, що він просто
боїться мріяти про більше.»
Я усміхнулася.
Навіть у закоханих людей бувають дурні суперечки.
Особливо в молодих закоханих людей.
Наступний запис був написаний через кілька днів.
«Ми помирилися. І тепер мені здається, що сперечатися з ним подобається мені навіть більше, ніж погоджуватися.»
Я голосно розсміялася.
Настільки знайома фраза.
Настільки людська.
Перед очима вже не стояла моя мудра бабуся.
Я бачила дев’ятнадцятирічну дівчину.
Уперту.
Емоційну.
Закохану.
І від цього вона ставала ще ближчою.
Я читала далі.
Про їхні довгі прогулянки біля річки.
Про книги, якими вони обмінювалися.
Про вечори в саду.
Про те, як Андрій фотографував яблуні, а бабуся сміялася, що він знаходить красу
навіть у найзвичайніших речах.
«Він каже, що одного дня покаже мені всі свої улюблені місця.»
Я завмерла.
Серце пропустило удар.
Показати свої улюблені місця.
Річка.
Луки.

Пагорб.
Озеро.
Я повільно закрила очі.
Тому що зовсім недавно Максим робив для мене те саме.
— Це вже дивно.
Пробурмотіла я сама до себе.
І відразу відчула легкий неспокій.
Історії були різними.
Люди були різними.
Я це розуміла.
Але іноді життя любить дивні збіги.
Щоденник продовжував відкривати нові сторінки їхнього кохання.
Без гучних зізнань.
Без драм.
Просто день за днем.
Розмова за розмовою.
Погляд за поглядом.
Саме так, як часто й народжується щось справжнє.
На одній зі сторінок я натрапила на запис, після якого довго не могла перегорнути
аркуш.
«Сьогодні я вперше зрозуміла, що закохалася.»
Я перечитала речення кілька разів.
Таке просте.
Таке чесне.
Без прикрас.
Без пафосу.
Просто правда.
«Він сидів під яблунею і розповідав якусь абсолютно неважливу історію про свого дідуся. Я навіть не пам’ятаю, про що саме. Але раптом зрозуміла, що дивлюся не на захід сонця. Не на сад. Не на небо. А тільки на нього.»
У грудях щось дивно защеміло.
Я швидко перегорнула сторінку.

Наче боялася власних думок.
Наступний запис був коротшим.
«Мабуть, найстрашніше в коханні — це момент, коли ти усвідомлюєш, що інша людина стала для тебе важливою.»
Я повільно закрила щоденник.
Погляд мимоволі ковзнув до вікна.
На подвір’ї Максим чекав біля хвіртки.
Грім ліниво скуб траву.
Сам Максим щось розглядав у телефоні.
І виглядав абсолютно спокійним.
Не підозрюючи, які думки зараз крутяться в моїй голові.
Я притиснула щоденник до грудей.
І вперше по-справжньому зрозуміла, чому мене так захопила ця історія.
Не через таємницю.
Не через старий камінь.
Не через листи.
А тому що бабусині почуття були живими.
Справжніми.
І дивним чином перегукувалися з тим, що відбувалося зараз зі мною.
Від цієї думки стало ніяково.
І водночас трохи страшно.
Я обережно поклала щоденник назад до скрині.
Забрала фотографію.
Зачинила кришку.
І спустилася вниз.
Максим уже помітив мене.
— Нарешті.
— Вибач.
— Знайшла щось цікаве?
Я подивилася на фотографію в руці.
Потім на нього.
І усміхнулася.

— Значно цікавіше, ніж очікувала.
Він зацікавлено підняв брову.
Але не став розпитувати.
І я була вдячна за це.
Тому що деякі думки я поки що хотіла залишити при собі.
Особливо ті, які починали лякати мене своєю схожістю до бабусиної історії.
А попереду на нас уже чекали пошуки старого каменя.
І нова сторінка минулого, яка могла змінити все, що я знала про кохання бабусі та Андрія.