Розділ 6. Листи минулого. 6.1. Нові записи бабусі

Наступного ранку я прокинулася раніше, ніж зазвичай. Сонце тільки починало золотити верхівки яблунь. У кімнаті панувала тиха ранкова напівтемрява. Я лежала, дивлячись у стелю, і намагалася зрозуміти, чому серце б’ється трохи швидше. А потім згадала.
Старий камінь.
Пошуки з Максимом.
І той момент біля лавки вчора ввечері.
Я одразу перевернулася на бік і натягнула ковдру до підборіддя.
— Ні.
Пробурмотіла в подушку.
— Не думай про це.
Звісно ж, це не допомогло.
Щоб відволіктися, після сніданку я піднялася на горище.
Пошуки каменя могли зачекати кілька годин.
А от листи — ні.
Мені здавалося, що я вже майже торкаюся розгадки.

Що кожна нова сторінка наближає мене до відповіді.
Скриня стояла біля маленького вікна.
Така ж мовчазна і загадкова, як завжди. Я сіла поруч. Обережно підняла кришку. І дістала новий зошит.
Не лист.
Щоденник.
Старий.
У потертій синій обкладинці.
На першій сторінці акуратним почерком було написано:
«Літо, 1983 рік.»
Я завмерла.
Це був щоденник бабусі.
За вікном шумів вітер.
Десь у саду співали птахи.
А я відкрила першу сторінку.
І ніби провалилася в інший час.
«Сьогодні я знову втекла до річки замість допомагати мамі збирати яблука. Вона буде
сваритися. Але я не шкодую.»
Я усміхнулася.
Уже з першого речення бабуся здавалася зовсім не такою, якою я її пам’ятала.
У моїх спогадах вона завжди була спокійною.
Мудрою.
Зібраною.
А тут переді мною була дівчина.
Молода.
Жива.
Трохи безрозсудна.
Я читала далі.
Сторінка за сторінкою.
Запис за записом.

І поступово переді мною вимальовувалася історія.
У той час бабусі було лише дев’ятнадцять.
Вона жила в цьому самому будинку.
Прокидалася під спів птахів.
Допомагала на господарстві.
Малювала.
Читала книжки на лавці між яблунями.
І мріяла побачити світ за межами села.
Я завмерла.
Це звучало надто знайомо.
Несподівано знайомо.
«Іноді мені здається, що я задихаюся від одноманітності. Я люблю цей сад. Люблю цей будинок. Але хіба цього достатньо для цілого життя?»
Я перечитала рядок двічі.
Потім утретє.
У грудях щось болісно стиснулося.
Тому що це були майже мої думки.
Ті самі, які колись змусили мене поїхати до міста.
Ті самі, які зараз поверталися до мене знову.
Через десятки років.
Через сторінки старого щоденника.
А потім з’явився він.
Андрій.
Уперше не в листах.
А в бабусиних спогадах.
«Сьогодні я знову бачила Андрія.»
Моє серце мимоволі прискорилося.
Я влаштувалася зручніше.
І почала читати уважніше.
Виявилося, вони познайомилися випадково.
Біля річки.
Майже так само, як ми з Максимом.

Андрій приїхав до села на літо до свого дідуся.
Був студентом.
Любив книжки.
Фотографував усе навколо стареньким фотоапаратом.
І постійно сперечався з бабусею.
Особливо про майбутнє.
Вона хотіла подорожувати.
Він хотів залишитися в місцях, які любив.
Я не стримала усмішку.
Щось у цій історії здавалося дивно знайомим.
Години минали непомітно.
Сонце піднялося вище.
На горищі стало тепліше.
А я все читала.
І дедалі більше захоплювалася.
Це вже була не просто загадка.
Не просто пошуки скарбу чи таємного місця.
Це була історія кохання.
Справжня.
Жива.
Зі страхами.
Мріями.
Сварками.
Надіями.
На одній зі сторінок між аркушами випала стара фотографія.
Я обережно підняла її.
На фото стояли двоє молодих людей.
Дівчина з довгим темним волоссям.
І хлопець із теплою усмішкою.
Вони сиділи на траві під яблунею.
Я відразу впізнала місце.

Цей сад.
Ця сама яблуня.
І та сама лавка.
На звороті фотографії було написано:
«Там, де почалася наша історія.»
Я завмерла.
Ті самі слова.
Що були в листі.
І раптом зрозуміла, що старий камінь справді існує.
І що він, ймовірно, пов’язаний із самим початком їхньої історії.
Унизу грюкнули двері.
Я здригнулася.
Потім почула знайомий голос із двору.
— Софіє!
Максим.
Я підійшла до віконця горища.
Він стояв біля хвіртки.
Сонце світило йому в спину.
А поруч терпляче чекав Грім.
— Готова до пригод? — гукнув він.
Я подивилася на фотографію в руках.
На усміхнених бабусю й Андрія.
На напис на звороті.
І відчула, як хвилювання змішується з передчуттям.
— Ще як готова, — тихо сказала я.
Тому що сьогодні ми мали вирушити на пошуки старого каменя.
І я навіть не підозрювала, що знайдемо значно більше, ніж просто частину бабусиної
таємниці.