5.4. Перший натяк на почуття

Після того як я знайшла в листі згадку про старий камінь, думки вже не давали мені спокою.
Я кілька разів перечитала рядок.
«Там, де почалася наша історія...»
Навіть слова звучали особливо. Наче бабуся спеціально залишила їх для мене. Наче знала, що колись я сидітиму під цими ж яблунями й намагатимуся розгадати її таємницю.
— Щось знайшла?
Голос Максима повернув мене до реальності.
Я підняла голову.
Він стояв поруч, тримаючи в руках порожні тарілки.
Сонце вже починало сідати. Його промені ковзали по темному волоссю Максима, залишаючи золотаві відблиски. Я раптом помітила, що останнім часом надто часто звертаю увагу на такі дрібниці. І це трохи лякало.
— Знайшла нову підказку, — сказала я, простягаючи лист.
Максим уважно прочитав рядок.
— Старий камінь.
— Ага.
— І ти зараз думаєш тільки про це.
— Абсолютно.
Він усміхнувся.
— Тоді завтра підемо шукати.
— Серйозно?
— Звісно.
— А якщо це просто камінь?
— Тоді ми знайдемо камінь.
Я засміялася. І чомусь відразу стало легше. Останнім часом поруч із ним усе здавалося простішим. Навіть загадки.
Ми почали збирати речі.

Сонце повільно опускалося за дерева.
Сад змінювався.
Денне світло ставало м’яким.
Теплим.
Золотим.
Я несла кошик.
Максим — плед. І ми повільно йшли стежкою між яблунями. Навколо панувала та особлива вечірня тиша, яка буває лише влітку. Коли день ще не закінчився. Але вже починає прощатися.

Біля старої лавки я раптом зачепилася ногою за коріння. Не сильно. Але достатньо, щоб втратити рівновагу.
Все сталося за секунду.
Я хитнулася вперед.
Кошик вислизнув із рук.
І перш ніж встигла впасти, відчула, як чиїсь руки обережно схопили мене за талію.
Світ завмер.
На одну мить.
На один подих.
На один удар серця.
Я підняла голову.
Максим стояв зовсім поруч.
Настільки близько, що я могла розгледіти кожну рису його обличчя.
Карі очі.
Кілька світлих цяток від сонця на шкірі.
Ледь помітну ямочку на щоці.
І його погляд.
Зовсім не жартівливий цього разу.
Ми мовчали.

Кілька секунд.
А може, цілу вічність.
Навколо шелестіли яблуні.
Десь далеко співала пташка.
Вітер ворушив листя над головою.
Але все це ніби відійшло кудись далеко.
Залишилися лише ми.
І дивне хвилювання, яке розливалося всередині.
— Здається, це вже стає традицією, — тихо сказав Максим.
Я моргнула.
— Що саме?
— Рятувати тебе.
І напруга одразу трохи зникла.
Я засміялася.
— Це був один раз біля річки.
— І один зараз.
— Це ще не традиція.
— Уже майже.
Його руки все ще були на моїй талії.
І здається, ми обоє зрозуміли це одночасно.
Максим одразу зробив крок назад.
Я теж.
Намагаючись поводитися так, ніби нічого не сталося.
Хоча сталося.
І ми обоє це знали.
Решту дороги до будинку ми розмовляли про щось зовсім буденне.
Про ферму.
Про погоду.
Про пошуки старого каменя.
Але час від часу між словами виникали дивні паузи. І тоді я ловила себе на тому, що згадую його руки. Його погляд. Те, як близько він стояв.

І відразу починала думати про щось інше.
Про яблука.
Про листи.
Про будь-що.
Але це не допомагало.
Біля хвіртки Максим зупинився. Сонце майже сховалося за горизонтом. Небо стало рожево-золотим. Наче хтось розлив по ньому фарби.
— Тоді завтра?
— Завтра, — кивнула я.
— Не забудь лист.
— Не забуду.
Він усміхнувся.
Я теж.
І раптом знову настала тиша. Не незручна. Просто особлива. Наче ніхто з нас не хотів іти першим.
— Добраніч, Софіє.
— Добраніч, Максиме.
Він рушив стежкою до дороги.
А я ще трохи стояла біля хвіртки.
Спостерігаючи, як його постать поступово зникає серед вечірніх тіней. Лише коли він остаточно зник із поля зору, я зайшла у двір.

Тієї ночі я довго не могла заснути. Лежала в ліжку й дивилася у вікно.
На місяць.
На яблуні.
На сріблясті тіні в саду.
Думала про бабусин лист.
Про старий камінь.
Про завтрашні пошуки.

Але якщо бути чесною... Найчастіше думки поверталися до іншого.
До того короткого моменту біля лавки.
Коли час ніби зупинився.
І десь глибоко всередині я вже знала:
Цей день я запам’ятаю надовго.
І, здається, не тільки я.