5.2. День у саду

Ми так і не пішли нікуди далі саду.
Спочатку планували розкласти плед біля річки.
Потім на луках.
Потім ще десь.
Але зрештою залишилися під яблунями.
І це здавалося правильним.
Наче саме тут усе мало відбутися.
Сонце вже піднялося високо.
Після дощу повітря стало особливо чистим.
Листя яблунь блищало маленькими краплями води.
Десь над головою дзижчали бджоли.
У траві стрекотіли коники.
Я розклала плед у затінку найбільшої яблуні.
Тієї самої, біля якої стояла стара лавка.
Максим поставив поруч кошик.
І кілька секунд ми мовчки розглядали нашу роботу.
— Ну що, — сказав він. — Виглядає професійно.
— Особливо помідори, які ти порізав.
— Вони були нарізані з душею.
— Криво.
— З душею.
Я засміялася.
Ми їли, розмовляли й просто насолоджувалися днем.
Без телефонів.
Без поспіху.
Без справ, які потрібно терміново вирішувати.
І я раптом зрозуміла, наскільки сильно мені цього не вистачало.
У місті навіть відпочинок часто був схожий на ще один пункт у списку справ.
Тут же час ніби сповільнювався.
— Розкажи про себе в дитинстві, — раптом сказав Максим.
Я підняла брову.

— Ти впевнений?
— Тепер уже дуже.
— Це може зруйнувати весь мій загадковий образ.
— Софіє, ти минулого тижня впала біля річки. Образ уже не врятувати.
Я жбурнула в нього серветкою.
Він переможно усміхнувся.
— Добре, — здалася я. — У дитинстві я була катастрофою.
— Це вже цікаво.
— Постійно кудись лізла. Падала. Губила речі. Одного разу вирішила побудувати будиночок на дереві.
— І?
— Зламала драбину.
— І?
— Довелося чекати бабусю три години.
Максим голосно розсміявся.
— Не смійся.
— Не можу.
— Це була травма.
— Для тебе чи для драбини?
— Максиме.
Він підняв руки в жесті капітуляції.
Але сміятися не перестав.
Потім я розповіла про свої літні канікули тут.
Про те, як бігала садом.
Як ховалася від спеки на горищі.
Як малювала яблуні.
Як допомагала бабусі збирати врожай.
Із кожною історією спогади ставали яскравішими.
Наче сад навколо допомагав їх оживляти.
Максим слухав уважно.
Не перебивав.
Лише іноді ставив запитання.

І це чомусь було дуже приємно.
— А ти? — запитала я.
— Що я?
— Розповідай.
— У мене не було таких пригод.
— Не вірю.
— Даремно.
Я схрестила руки.
Він кілька секунд удавав серйозність.
Потім зітхнув.
— Добре. Коли мені було десять, я вирішив осідлати корову.
Я завмерла.
— Що?
— Що чув.
— Максиме...
— Це була хороша ідея.
— Ні.
— На той момент — так.
Я вже ледве стримувала сміх.
— І чим усе закінчилося?
— Корова не оцінила моєї сміливості.
— І?
— Я опинився в калюжі.
Я вибухнула сміхом.
Настільки голосно, що з дерева поруч злетіли дві перелякані пташки.
— Тепер хто втратив загадковий образ?
— У мене його ніколи не було.
Так минала година за годиною.
Ми згадували дитячі історії.
Сміялися.
Іноді просто мовчали.
І дивно, але ці паузи не були незручними.
Навпаки.
Здавалося, що тиша тут така ж природна, як і розмови.
У якийсь момент Максим ліг на плед і закинув руки за голову.
Я теж відкинулася на спину.

Над нами шуміли яблуні.
Між гілками виднілося чисте літнє небо.
Білі хмари повільно пливли над садом.
— Знаєш, — тихо сказав Максим.
— Ммм?
— Моя мама завжди казала, що цей сад особливий.
Я повернула голову.
— Чому?
— Не знаю.
Він усміхнувся.
— Казала, що тут завжди ставалося щось хороше.
Я задумалася.
Мій погляд ковзнув до старої лавки.
До дерев.
До місця, де колись гуляла бабуся.
Де зустрічалася з Андрієм.
Де залишила свої листи.
І раптом мені здалося, що сад справді зберігає історії.
Не лише її.
Усіх, хто колись тут жив.
Вітер тихо ворушив листя над головою.
Сонячні плями ковзали по траві.
Я повернулася до Максима.
Він дивився в небо.
Спокійний.
Розслаблений.
Красивий.
І ця остання думка з’явилася настільки несподівано, що я швидко відвела погляд.
На щастя, він цього не помітив.
Або зробив вигляд, що не помітив.
І саме тоді я ще не знала, що вже зовсім скоро одна з наших випадкових розмов приведе мене до нового бабусиного листа.

Листа, який вперше відкриє справжню історію Андрія і пояснить, чому загадкове місце в саду було таким важливим.