5.2. День у саду

Ми так і не пішли нікуди далі саду. Спочатку планували розкласти плед біля річки, потім — на луках, а згодом думали пошукати ще якесь затишне місце. Але зрештою залишилися під яблунями. І це здавалося правильним. Наче саме тут усе мало відбутися.

Сонце вже піднялося високо. Після дощу повітря стало особливо чистим, а листя яблунь блищало маленькими краплями води. Десь над головою дзижчали бджоли, а в траві стрекотіли коники.

Я розклала плед у затінку найбільшої яблуні — тієї самої, біля якої стояла стара лавка. Максим поставив поруч кошик, і кілька секунд ми мовчки розглядали нашу роботу.

— Ну що, — сказав він. — Виглядає професійно.

— Особливо помідори, які ти порізав.

— Вони були нарізані з душею.

— Криво.

— З душею.

Я засміялася.

Ми їли, розмовляли й просто насолоджувалися днем. Ніхто не тягнувся до телефону, нікуди не поспішав і не думав про справи, які потрібно терміново вирішувати. І я раптом зрозуміла, наскільки сильно мені цього не вистачало.

У місті навіть відпочинок часто був схожий на ще один пункт у списку справ. Треба встигнути, запланувати, зробити, відмітити. Тут же час ніби сповільнювався. Кожна хвилина ставала довшою, а звичайні речі — значно ціннішими.

— Розкажи про себе в дитинстві, — раптом сказав Максим.

Я підняла брову.

— Ти впевнений?

— Тепер уже дуже.

— Це може зруйнувати весь мій загадковий образ.

— Софіє, ти минулого тижня впала біля річки. Образ уже не врятувати.

Я жбурнула в нього серветкою, а він натомість переможно усміхнувся.

— Добре, — здалася я. — У дитинстві я була катастрофою.

— Це вже цікаво.

— Постійно кудись лізла. Падала. Губила речі. Одного разу вирішила побудувати будиночок на дереві.

— І?

— Зламала драбину.

— І?

— Довелося чекати бабусю три години.

Максим голосно розсміявся.

— Не смійся.

— Не можу.

— Це була травма.

— Для тебе чи для драбини?

— Максиме.
Він підняв руки в жесті капітуляції, але сміятися не перестав. Дивитися на нього без усмішки було майже неможливо, тож незабаром я теж розсміялася.

Потім я почала розповідати про свої літні канікули тут. Про те, як бігала садом, ховалася від спеки на горищі, малювала яблуні й допомагала бабусі збирати врожай. Із кожною історією спогади ставали яскравішими. Наче сам сад навколо допомагав їх оживляти, повертаючи давно забуті відчуття.

Максим слухав дуже уважно. Не перебивав, лише час від часу ставив запитання, ніби йому справді було цікаво почути кожну деталь. І це чомусь було дуже приємно. Здавалося, поруч із ним навіть найзвичайніші спогади ставали особливими.

— А ти? — запитала я.

— Що я?

— Розповідай.

— У мене не було таких пригод.

— Не вірю.

— Даремно.

Я схрестила руки. Він кілька секунд удавав серйозність. Потім зітхнув.

— Добре. Коли мені було десять, я вирішив осідлати корову.

Я завмерла.

— Що?

— Що чула.

— Максиме...

— Це була хороша ідея.

— Ні.

— На той момент — так.

Я вже ледве стримувала сміх.

— І чим усе закінчилося?

— Корова не оцінила моєї сміливості.

— І?

— Я опинився в калюжі.
Я вибухнула сміхом настільки голосно, що з дерева поруч злетіли дві перелякані пташки.

— Тепер хто втратив загадковий образ?

— У мене його ніколи не було.

Так минала година за годиною. Ми згадували дитячі історії, сміялися, а іноді просто мовчали. І дивно, але ці паузи не були незручними. Навпаки, здавалося, що тиша тут така ж природна, як і розмови.

У якийсь момент Максим ліг на плед і закинув руки за голову. Я теж відкинулася на спину, дозволяючи собі просто насолоджуватися цією миттю.

Над нами тихо шуміли яблуні. Між гілками виднілося чисте літнє небо, а білі хмари повільно пливли над садом. Хотілося просто лежати й дивитися вгору, ні про що не думаючи, ніби весь світ на деякий час став набагато простішим.

— Знаєш, — тихо сказав Максим.

— Ммм?

— Моя мама завжди казала, що цей сад особливий.

Я повернула голову.

— Чому?

— Не знаю.

Він усміхнувся.

— Казала, що тут завжди ставалося щось хороше.

Я задумалася. Мій погляд ковзнув до старої лавки, до дерев і до місця, де колись гуляла бабуся. Саме тут вона зустрічалася з Андрієм, саме тут залишила свої листи. І раптом мені здалося, що сад справді зберігає історії. Не лише її, а й усіх, хто колись тут жив.

Вітер тихо ворушив листя над головою, а сонячні плями ковзали по траві. Я повернулася до Максима. Він дивився в небо — спокійний, розслаблений, красивий.

І ця остання думка з'явилася настільки несподівано, що я швидко відвела погляд. На щастя, він цього не помітив. Або зробив вигляд, що не помітив.

І саме тоді я ще не знала, що вже зовсім скоро одна з наших випадкових розмов приведе мене до нового бабусиного листа. Листа, який уперше відкриє справжню історію Андрія й пояснить, чому загадкове місце в саду було таким важливим.