Розділ 5. Пікнік під яблунями. 5.1. Підготовка до пікніка

Після прогулянки луками минуло кілька днів.
Дивно, але життя почало складатися з маленьких ритуалів.
Вранці — кава на ґанку.
Потім книга або малювання в саду.
Після обіду — прибирання будинку чи читання бабусиних листів.
А десь між усім цим майже завжди з’являвся Максим.
Іноді на кілька хвилин.
Іноді на кілька годин.
І я вже майже перестала дивуватися цьому.
Того ранку я сиділа на кухні та перечитувала один із листів.
За вікном падав легкий літній дощ.
Краплі стукали по підвіконню.
Яблуні похитувалися під вітром.
У будинку пахло кавою та свіжоспеченими булочками, які я купила напередодні.
Я саме дочитувала черговий уривок про бабусю та Андрія, коли у двері постукали.
Я здивовано підняла голову.
Гостей тут у мене майже не було.
Відчинивши двері, я побачила Максима.

Він стояв на ґанку з трохи вологим волоссям і усмішкою, яка останнім часом стала для мене небезпечно звичною.
— Привіт.
— Привіт.
— Я не заважаю?
— Якщо чесно, трохи.
Він театрально поклав руку на серце.
— Жорстоко.
— Зате чесно.
— Тоді чесно скажу, що прийшов із пропозицією.
Я підозріло схрестила руки.
— Це звучить небезпечно.
— Пікнік.
Я моргнула.
— Що?
— Пікнік.
— Просто пікнік?
— Так.
— Без викрадення людей?
— Без викрадення людей.
— Без пригод?
— Тут я вже нічого не обіцяю.
Я засміялася.
За годину ми вже стояли на моїй кухні.
Я досі не розуміла, як погодилася.
Але ось Максим сидів за столом, а перед нами лежав список продуктів.
— Нам потрібні бутерброди.
— Добре.
— Пиріг.
— Добре.
— Фрукти.
— Добре.
— І щось солодке.
— Максиме.
— Що?
— Це вже третій пункт про солодке.
— Я відповідально ставлюся до харчування.
Я закотила очі.
Він усміхнувся.

Незабаром кухня перетворилася на справжній хаос.
Я різала овочі.
Максим намагався допомагати.
Саме намагався.
Тому що більшість часу він більше заважав, ніж працював.
— Ти неправильно тримаєш ніж.
— Я тримаю його нормально.
— Ні.
— Так.
— Ні.
— Софіє, я живу на фермі.
— І що?
— Я вмію різати огірки.
— Це дуже специфічна навичка.
Він ображено похитав головою.
Через кілька хвилин я повернулася до столу й побачила справжню катастрофу.
Помідори були розкладені хаотично.
Сир лежав окремою купою.
А половина зелені якимось дивом опинилася на підлозі.
— Максиме.
— Так?
— Що тут сталося?
— Творчий процес.
— Це не творчий процес.
— Ти просто не бачиш великої картини.
Я засміялася так голосно, що довелося спертися об стіл.
І в ту саму мить усвідомила, наскільки давно не сміялася так щиро.
Без напруження.
Без причин.
Просто тому, що поруч була людина, з якою легко.
Поступово все ж вдалося зібрати кошик.
Свіжі бутерброди.
Домашній пиріг із яблуками за бабусиним рецептом.
Фрукти.
Лимонад.
Навіть плед знайшовся.

Старий, клітчастий, який я виявила в одній із шаф.
Коли все було готово, ми вийшли в сад.
Дощ уже закінчився.
На листі блищали краплі води.
Повітря стало свіжим і прохолодним.
Яблуні пахли особливо сильно після дощу.
Максим поставив кошик біля лавки.
Потім озирнувся навколо.
— Тепер я розумію.
— Що?
— Чому ти постійно сидиш тут.
Я подивилася на сад.
На старі дерева.
На золотаве світло, яке пробивалося крізь гілки.
На будинок.
На місце, де бабуся прожила більшу частину свого життя.
І раптом зрозуміла, що теж починаю розуміти.
Чому вона так любила цей сад.
Чому не хотіла його залишати.
Чому всі свої найважливіші спогади пов’язувала саме з ним.
— Так, — тихо сказала я. — Я теж починаю розуміти.
Максим подивився на мене.
Наче хотів щось сказати.
Але промовчав.
І в цій тиші було щось особливе.
Щось тепле.
Щось нове.
Попереду на нас чекав пікнік під яблунями.
А я ще не знала, що саме цього дня вперше почую історію, яка несподівано пов’яже моє життя, бабусині листи та Максима набагато сильніше, ніж можна було уявити.