Розділ 5. Пікнік під яблунями. 5.1. Підготовка до пікніка

Після прогулянки луками минуло кілька днів. Дивно, але життя почало складатися з маленьких ритуалів. Вранці — кава на ґанку. Потім книга або малювання в саду. Після обіду — прибирання будинку чи читання бабусиних листів.

А десь між усім цим майже завжди з'являвся Максим. Іноді на кілька хвилин, іноді на кілька годин. І я вже майже перестала дивуватися цьому.

Того ранку я сиділа на кухні й перечитувала один із листів. За вікном падав легкий літній дощ. Краплі тихо стукали по підвіконню, яблуні похитувалися під вітром, а в будинку пахло кавою та свіжоспеченими булочками, які я купила напередодні.

Я саме дочитувала черговий уривок про бабусю та Андрія, коли у двері постукали. Я здивовано підняла голову. Гостей тут у мене майже не було.

Відчинивши двері, я побачила Максима. Він стояв на ґанку з трохи вологим волоссям і усмішкою, яка останнім часом стала для мене небезпечно звичною.

— Привіт.

— Привіт.

— Я не заважаю?

— Якщо чесно, трохи.

Він театрально поклав руку на серце.

— Жорстоко.

— Зате чесно.

— Тоді чесно скажу, що прийшов із пропозицією.

Я підозріло схрестила руки.

— Це звучить підозріло.

— Пікнік.

Я моргнула.

— Що?

— Пікнік.

— Просто пікнік?

— Так.

— Без викрадення людей?

— Без викрадення людей.

— Без пригод?

— Тут я вже нічого не обіцяю.

Я засміялася і похитала головою. Здавалося, він мав дивовижний талант непомітно втягувати мене в усі свої ідеї. І, що найдивніше, поруч із ним мені зовсім не хотілося цьому опиратися.

За годину ми вже стояли на моїй кухні. Я й досі не розуміла, як погодилася на цю авантюру. Але ось Максим уже сидів за столом, а перед нами лежав список продуктів, який ми збиралися взяти на пікнік.

— Нам потрібні бутерброди.

— Добре.

— Пиріг.

— Добре.

— Фрукти.

— Добре.

— І щось солодке.

— Максиме.

— Що?

— Це вже третій пункт про солодке.

— Я відповідально ставлюся до харчування.

Я закотила очі. Він лише усміхнувся, ніби саме такої реакції й очікував.

Незабаром кухня перетворилася на справжній хаос. Я різала овочі, а Максим щосили намагався допомагати. Саме намагався. Тому що більшу частину часу він більше заважав, ніж працював.

Щохвилини траплялося щось нове: то він клав продукти не туди, куди треба, то відволікав мене розмовами, то починав жартувати саме в той момент, коли я намагалася зосередитися. І чомусь замість дратувати це викликало лише усмішку.

— Ти неправильно тримаєш ніж.

— Я тримаю його нормально.

— Ні.

— Так.

— Ні.

— Софіє, я живу на фермі.

— І що?

— Я вмію різати огірки.

— Це дуже специфічна навичка.

Він ображено похитав головою.

Через кілька хвилин я повернулася до столу й побачила справжню катастрофу. Помідори були розкладені хаотично, сир лежав окремою купою, а половина зелені якимось дивом опинилася на підлозі.

Я кілька секунд мовчки розглядала цей безлад, намагаючись зрозуміти, як йому вдалося влаштувати такий хаос за такий короткий час. Це треба мати талант.

— Максиме.

— Так?

— Що тут сталося?

— Творчий процес.

— Це не творчий процес.

— Ти просто не бачиш великої картини.

Я засміялася так голосно, що довелося спертися об стіл. І в ту саму мить усвідомила, наскільки давно не сміялася так щиро. Без напруження, без жодної причини. Просто тому, що поруч була людина, з якою було легко.

Поступово нам усе ж вдалося зібрати кошик. Ми склали свіжі бутерброди, домашній яблучний пиріг за бабусиним рецептом, фрукти та лимонад. Навіть плед знайшовся — старий, клітчастий, який я виявила в одній зі шаф.

Коли все було готово, ми вийшли в сад. Дощ уже закінчився, на листі блищали краплі води, а повітря стало свіжим і прохолодним. Після дощу яблуні пахли особливо сильно, наповнюючи весь сад солодким літнім ароматом.

Максим поставив кошик біля лавки, а потім повільно озирнувся навколо.

— Тепер я розумію.

— Що?

— Чому ти постійно сидиш тут.

Я подивилася на сад. На старі дерева, на золотаве світло, яке пробивалося крізь гілки, і на будинок — місце, де бабуся прожила більшу частину свого життя.

І раптом зрозуміла, що теж починаю її розуміти. Чому вона так любила цей сад. Чому не хотіла його залишати. Чому всі свої найважливіші спогади пов'язувала саме з ним.

У цьому місці було щось особливе. Щось, що не можна було пояснити словами. Це не просто будинок і не просто старі яблуні. Це був цілий світ, у якому жили спогади, любов і частинка людського серця. І, здається, тепер цей світ потроху відкривався й мені.

— Так, — тихо сказала я. — Я теж починаю розуміти.

Максим подивився на мене. Здавалося, він хотів щось сказати, але в останню мить передумав. Лише усміхнувся ледь помітно.