4.4. Улюблені місця

Наступного ранку я знову сиділа в саду. На колінах лежала книга, поруч стояла чашка вже майже холодної кави. Але я не читала. І навіть не малювала. Я просто дивилася на яблуні. Точніше, робила вигляд, що дивлюся на них. Насправді ж думки були зовсім про інше.

Про Максима. Про те, що останні кілька днів ми бачилися майже щодня. І про те, що це починало ставати звичкою. Небезпечною звичкою.

Я саме усміхнулася своїм думкам, коли почула скрип хвіртки. Піднявши голову, побачила знайому постать.

— Я починаю підозрювати, що ти встановив тут спостережний пункт.

Максим сперся ліктем на паркан.

— А я починаю підозрювати, що ти живеш у саду.

— Неправда.

— Софіє, зараз дев’ята ранку, а ти вже під яблунею.

— Аргументи закінчилися.

Він переможно усміхнувся, а потім несподівано сказав:

— Ходімо.

— Куди?

— Покажу тобі дещо.

Я підозріло звузила очі.

— Це звучить як початок кримінальної хроніки.

— Обіцяю повернути тебе живою.

— Я подумаю.

— Я приніс пиріжки.

Я важко зітхнула.

— Це нечесно.

— Знаю.

За пів години ми вже йшли вузькою польовою стежкою. Небо було яскраво-блакитним, а літо стояло в самому розпалі. Навколо хвилювалися високі трави, над польовими квітами неквапливо літали різнокольорові метелики.

Максим крокував трохи попереду. Час від часу він відсував гілки або притримував високу траву, щоб мені було зручніше пройти. Робив це так природно, ніби навіть не замислювався над своїми вчинками. Саме ця невимушена турбота чомусь зворушувала мене найбільше.

— Ти завжди знаєш, куди йти?

— Майже.

— А якщо заблукаєш?

— Тоді питаю дорогу в корів.

Я засміялася.

— І вони відповідають?

— Ще жодного разу не допомогли.

Першою нашою зупинкою стала річка. Але не те місце, де ми зустрілися вперше. Максим повів мене далі за течією, туди, де берег ставав вищим і тихішим. Там росли старі верби. Їхні довгі гілки майже торкалися води, а сонячне світло просіювалося крізь листя, залишаючи на поверхні річки мерехтливі золотаві плями.

Я мимоволі завмерла. Переді мною відкривався куточок, який здавався майже казковим — тихим, затишним і ніби захованим від усього світу. 

— Боже...

— Красиво, правда?

Красиво було надто слабким словом. Здавалося, ніби це місце існувало окремо від усього світу — тихе, затишне й приховане від чужих очей.

На березі лежав старий дерев'яний човен, майже повністю зарослий травою. Ніби його залишили тут багато років тому, а природа поволі зробила його частиною цього берега.

— Я приходжу сюди, коли потрібно подумати, — тихо сказав Максим.

Його голос прозвучав спокійніше, ніж зазвичай. Я подивилася на нього й раптом зрозуміла, що в такі моменти він здавався зовсім іншим. Менш жартівливим, менш безтурботним і набагато справжнішим.

— Гарне місце для думок.

— Саме тому я нікому його не показував.

Я здивовано повернулася до нього.

— Серйозно?
Він кивнув, і чомусь від цього всередині стало тепло. Це було дивне відчуття, але поруч із Максимом воно виникало дедалі частіше.

Потім ми піднялися вище, до луків. Тих самих, які я побачила в день нашого знайомства. Але тепер усе виглядало інакше.

Максим показував мені ці місця не як красиву локацію для прогулянок. Він відкривав їх так, ніби ділився частиною власного життя. І саме тому кожна стежка, кожен пагорб і кожне дерево раптом набували зовсім іншого значення.

— Бачиш он ту самотню яблуню?

Я кивнула.

— Колись тут стояв старий будинок. Його вже давно немає. Залишилося тільки дерево.

— Ти все це пам’ятаєш?

— Мені дідусь розповідав.

Ми повільно йшли далі. Вітер м'яко колихав високу траву навколо нас, а сонце заливало луки теплим золотавим світлом. Удалині мирно паслися коні, зрідка підіймаючи голови або ліниво махаючи хвостами.

Грім теж був серед них. Я впізнала його одразу — за гордовитою поставою, темною гривою й спокійною впевненістю, з якою він тримався серед інших коней.

— А он там, — продовжив Максим, — навесні цвітуть дикі маки. Усе поле стає червоним.

— Мені потрібно це побачити.

— Значить, доведеться повернутися наступного року.

Я раптом замовкла.

«Наступного року». Він сказав це так просто. Наче вже вирішив, що я не продам будинок. Наче я залишуся. Наче це було очевидно.

Максим, здається, теж зрозумів, що сказав. Між нами на кілька секунд запала тиша. Потім він швидко перевів розмову на іншу тему, і я була вдячна йому за це. Тому що сама ще не знала відповіді.

Ми сиділи на пагорбі майже до самого вечора. Спостерігали, як сонце повільно опускається до горизонту, як золотаве світло розливається по луках, а тіні стають дедалі довшими.

Я підтягнула коліна до грудей і раптом усвідомила, що вже дуже давно не почувалася так спокійно. Не кілька годин. Не один день. А багато років.

Поруч сидів Максим. Попереду простягалися безкраї луки, а десь за спиною залишався старий сад. І вперше за весь час після приїзду думка про повернення до міста здалася мені чужою. Неправильною. Наче я поступово починала належати цьому місцю.