4.4. Улюблені місця

Наступного ранку я знову сиділа в саду.
На колінах лежала книга.
Поряд стояла чашка вже майже холодної кави.
Але я не читала.
І навіть не малювала.
Просто дивилася на яблуні.
Точніше, робила вигляд, що дивлюся на яблуні.
Тому що насправді думала зовсім про інше.
Про Максима.
Про те, що останні кілька днів ми бачилися майже щодня.
І про те, що це починало ставати звичкою.
Небезпечною звичкою.
Я саме усміхнулася своїм думкам, коли почула скрип хвіртки.
Піднявши голову, побачила знайому постать.
— Я починаю підозрювати, що ти встановив тут спостережний пункт.
Максим сперся ліктем на паркан.
— А я починаю підозрювати, що ти живеш у саду.
— Неправда.
— Софіє, зараз дев’ята ранку, а ти вже під яблунею.
— Аргументи закінчилися.
Він переможно усміхнувся.
А потім несподівано сказав:
— Ходімо.
— Куди?
— Покажу тобі дещо.
Я підозріло звузила очі.
— Це звучить як початок кримінальної хроніки.
— Обіцяю повернути тебе живою.
— Я подумаю.
— Я приніс пиріжки.
Я важко зітхнула.
— Це нечесно.

— Знаю.
За пів години ми вже йшли вузькою польовою стежкою.
Небо було яскраво-блакитним.
Літо стояло в самому розпалі.
Навколо хвилювалися трави.
Над польовими квітами літали метелики.
Максим крокував трохи попереду.
Іноді відсував гілки чи високу траву, щоб мені було зручніше пройти.
Робив це так природно, ніби навіть не замислювався.
— Ти завжди знаєш, куди йти?
— Майже.
— А якщо заблукаєш?
— Тоді питаю дорогу в корів.
Я засміялася.
— І вони відповідають?
— Ще жодного разу не допомогли.
Першою зупинкою стала річка.
Але не те місце, де ми зустрілися вперше.
Максим повів мене далі за течією.
Туди, де берег ставав вищим.
Там росли старі верби.
Їхні довгі гілки майже торкалися води.
Сонце просіювалося крізь листя, створюючи на поверхні річки мерехтливі золоті
плями.
Я завмерла.
— Боже...
— Красиво, правда?
Красиво було надто слабким словом.
Здавалося, ніби це місце існувало окремо від усього світу.
Тихе.
Затишне.
Приховане.
На березі лежав старий дерев’яний човен.

Майже повністю заріс травою.
Наче його залишили тут багато років тому.
— Я приходжу сюди, коли потрібно подумати, — сказав Максим.
Його голос прозвучав тихіше, ніж зазвичай.
Я подивилася на нього.
У такі моменти він здавався зовсім іншим.
Менш жартівливим.
Більш справжнім.
— Гарне місце для думок.
— Саме тому я нікому його не показував.
Я здивовано повернулася до нього.
— Серйозно?
Він кивнув.
І чомусь від цього всередині стало тепло.
Дуже тепло.
Потім ми піднялися вище.
До луків.
Тих самих, які я бачила в день нашого знайомства.
Але тепер Максим показував їх зовсім інакше.
Не як туристичну локацію.
А як частину свого життя.
— Бачиш он ту самотню яблуню?
Я кивнула.
— Колись тут стояв старий будинок.
Його вже давно немає.
Залишилося тільки дерево.
— Ти все це пам’ятаєш?
— Мені дідусь розповідав.
Ми повільно йшли далі.
Вітер колихав високу траву навколо нас.
Удалині паслися коні.
Грім теж був серед них.

Я впізнала його одразу.
— А он там, — продовжив Максим, — навесні цвітуть дикі маки.
Усе поле стає червоним.
— Мені потрібно це побачити.
— Значить, доведеться повернутися наступного року.
Я раптом замовкла.
Наступного року.
Так просто.
Наче він уже вирішив, що я не продам будинок.
Наче я залишуся.
Наче це очевидно.
Максим, здається, теж зрозумів, що сказав.
Між нами на кілька секунд запала тиша.
А потім він швидко перевів тему.
І я була вдячна за це.
Тому що сама ще не знала відповіді.
Ми сиділи на пагорбі майже до вечора.
Спостерігали, як сонце повільно опускається до горизонту.
Як золотаве світло розливається по луках.
Як тіні стають довшими.
Я підтягнула коліна до грудей.
І раптом усвідомила, що давно не почувалася так спокійно.
Не кілька годин.
Не один день.
А дуже давно.
Можливо, роками.
Поруч сидів Максим.
Попереду простягалися луки.
За спиною залишався сад.
І вперше за весь час після приїзду думка про повернення до міста здалася мені чужою.
Неправильною.

Наче я поступово починала належати цьому місцю.
Так само, як старим яблуням.
Так само, як річці.
Так само, як хлопцеві, який зараз сидів поруч і показував мені свої улюблені куточки світу.
І, можливо, навіть не здогадувався, наскільки важливими вони вже стали для мене.