4.3. Випадкові зустрічі

Після того дня з мольбертом усе почало змінюватися майже непомітно.
Настільки непомітно, що я спочатку навіть не звернула уваги.
Максим просто почав з’являтися частіше.
Або мені так здавалося.
Одного ранку я йшла до магазину по хліб.
Сонце тільки починало нагрівати дорогу.
У повітрі пахло свіжою випічкою з маленької сільської пекарні.
Я саме розглядала список покупок у телефоні, коли поруч почувся знайомий голос:
— Якщо дивитися в телефон посеред дороги, можна врізатися в людину.
Я підняла голову.
Максим стояв за кілька кроків від мене.
У руках він тримав ящик із яблуками.
Світло-сіра футболка обтягувала широкі плечі.
Темне волосся було трохи скуйовджене.
Наче він уже кілька годин працював.
Що, найімовірніше, так і було.
— А якщо несподівано з’являтися за спиною людей, можна їх налякати.
— Справедливо.
Він усміхнувся.
І я вкотре помітила маленьку ямочку на його щоці.
Чомусь раніше не звертала уваги.
— Куди прямуєш?
— До магазину.
— Серйозна місія.
— Дуже.
Він кивнув із таким виглядом, ніби я щойно вирушала в експедицію до Антарктиди.
І від цього мені стало смішно.
Іншого разу ми зустрілися біля річки.
Я сиділа на березі з книгою.
Максим приїхав на Громі.

Кінь одразу впізнав мене й безцеремонно ткнувся мордою в плече.
— Здається, він знову вважає нас друзями.
— Він вважає друзями всіх, хто може дати яблуко.
— Чудово. Тобто наші стосунки побудовані на користі.
— Саме так.
Я удавано образилася.
Максим розсміявся.
І чомусь від цього сміху навколо ставало ще світліше.
Такі зустрічі почали траплятися постійно.
Біля магазину.
На луках.
Біля річки.
На центральній вулиці села.
Одного разу навіть біля старого поштового відділення.
Наче маленьке село весь час зіштовхувало нас одне з одним.
Спочатку я вважала це випадковістю.
Потім перестала бути впевненою.
Одного теплого вечора я сиділа на лавці між яблунями й малювала.
Сонце вже майже сідало.
Золоте світло пробивалося крізь листя.
На папері поступово з’являлися контури старого саду.
Я була настільки захоплена процесом, що не одразу почула кроки.
— Можна?
Я підняла голову.
Максим стояв біля паркану.
У руках він тримав невеликий паперовий пакет.
— Ти що тут робиш?
— Проходив повз.
Я подивилася на нього скептично.
— Максиме, це приватний сад.
— Тоді це була дуже цілеспрямована випадковість.
Я не втрималася від сміху.
Він переможно усміхнувся.

Максим підійшов ближче.
Його погляд одразу впав на мольберт.
— Ти малюєш?
— Намагаюся.
— Можна подивитися?
— Ні.
— Чому?
— Бо це соромно.
— Значить, точно можна.
— Максиме.
— Софіє.
Я важко зітхнула.
Він усміхався настільки задоволено, що сперечатися було марно.
Зрештою я трохи відсунулася.
Максим уважно розглядав малюнок.
Так уважно, що я почала нервувати.
— Ну?
— Красиво.
— Ти кажеш це з жалю.
— Ні.
Він перевів погляд на мене.
— Справді красиво.
І сказав це так просто, без жартів, що я несподівано розгубилася.
Ми ще довго сиділи в саду.
Розмовляли про дрібниці.
Про книги.
Про село.
Про дитячі спогади.
Про улюблені фільми.
Здавалося б, нічого важливого.
Але саме з таких розмов і складається знайомство.
Я поступово дізнавалася, що Максим обожнює грози.
Не любить ранній підйом, хоча щодня встає о п’ятій.
Колись мріяв стати ветеринаром.
А ще завжди помічає, коли люди сумують, навіть якщо вони цього не показують.

Останнє пояснювало дуже багато.
Коли почало сутеніти, він підвівся.
— Мені вже час.
— На ферму?
— Так.
Я кивнула.
І раптом усвідомила, що зовсім не хочу завершувати цю розмову.
Дивне відчуття.
Незвичне.
Особливо для людини, яка завжди цінувала самотність.
Максим уже збирався йти, коли раптом зупинився.
— До речі.
— Що?
— Ти усміхаєшся набагато частіше, ніж у день приїзду.
Я завмерла.
Точно так само, як тоді на пагорбі.
Він сказав це зовсім спокійно.
Наче звичайне спостереження.
Але чомусь саме від таких слів серце починало битися трохи швидше.
— Добраніч, Софіє.
— Добраніч.
Він пішов стежкою до хвіртки.
А я ще довго сиділа під яблунею.
Дивилася, як згасає небо.
Слухала вечірній спів цвіркунів.
І думала про те, що деякі люди входять у життя дуже тихо.
Без гучних подій.
Без особливих причин.
Просто з’являються поруч день за днем.
А потім раптом стають частиною твоїх думок.
Так само природно, як літній вітер у яблуневому саду.