4.3. Випадкові зустрічі

Після того дня з мольбертом усе почало змінюватися майже непомітно. Настільки непомітно, що я спочатку навіть не звернула уваги. Максим просто почав з’являтися частіше, або мені так здавалося.

Одного ранку я йшла до магазину по хліб. Сонце тільки починало нагрівати дорогу. У повітрі пахло свіжою випічкою з маленької сільської пекарні. Я саме розглядала список покупок у телефоні, коли поруч почувся знайомий голос:

— Якщо дивитися в телефон посеред дороги, можна врізатися в людину.

Я підняла голову.

Максим стояв за кілька кроків від мене. У руках він тримав ящик із яблуками. Світло-сіра футболка обтягувала широкі плечі, темне волосся було трохи скуйовджене. Наче він уже кілька годин працював. Що, найімовірніше, так і було.

— А якщо несподівано з’являтися за спиною людей, можна їх налякати.

— Справедливо.

Він усміхнувся і я вкотре помітила.

— Куди прямуєш?

— До магазину.

— Серйозна місія.

— Дуже.

Він кивнув із таким виглядом, ніби я щойно вирушала в експедицію до Антарктиди.І від цього мені стало смішно.

Іншого разу ми зустрілися біля річки. Я сиділа на березі з книгою. Максим приїхав на Громі. Кінь одразу впізнав мене й безцеремонно ткнувся мордою в плече.

— Здається, він знову вважає нас друзями.

— Він вважає друзями всіх, хто може дати яблуко.

— Чудово. Тобто наші стосунки побудовані на користі.

— Саме так.

Я удавано образилася, а Максим розсміявся.

І чомусь від цього сміху навколо ставало ще світліше.

Такі зустрічі почали траплятися постійно. Ми бачилися біля магазину, на луках, біля річки, на центральній вулиці села. Одного разу навіть випадково зустрілися біля старого поштового відділення. Наче маленьке село весь час зіштовхувало нас одне з одним.

Спочатку я вважала це звичайною випадковістю. Потім перестала бути в цьому такою впевненою.

Одного теплого вечора я сиділа на лавці між яблунями й малювала. Сонце вже майже торкалося горизонту, а його золотаве світло пробивалося крізь густе листя. На папері поступово з'являлися знайомі обриси старого саду.

Я була настільки захоплена процесом, що не одразу почула чиїсь кроки.

— Можна?

Я підняла голову.

Максим стояв біля паркану. У руках він тримав невеликий паперовий пакет.

— Ти що тут робиш?

— Проходив повз.

Я подивилася на нього скептично.

— Максиме, це приватний сад.

— Тоді це була дуже цілеспрямована випадковість.

Я не втрималася від сміху. Він переможно усміхнувсяу відповідь і підійшов ближче. Його погляд одразу впав на мольберт.

— Ти малюєш?

— Намагаюся.

— Можна подивитися?

— Ні.

— Чому?

— Бо це соромно.

— Значить, точно можна.

— Максиме.

— Софіє.

Я важко зітхнула. Він усміхався настільки задоволено, що сперечатися було просто марно. Зрештою я трохи відсунулася, звільняючи йому місце поруч.

Максим уважно розглядав малюнок. Робив це так зосереджено, що я мимоволі почала нервувати. Чомусь його думка стала для мене набагато важливішою, ніж хотілося визнавати.

— Ну?

— Красиво.

— Ти кажеш це з жалю.

— Ні.

Він перевів погляд на мене.

— Справді красиво.

І сказав це так просто, без жартів і звичного підколювання, що я несподівано розгубилася. Не знайшовши, що відповісти, лише тихо усміхнулася.

Ми ще довго сиділи в саду. Розмовляли про дрібниці: про книги, село, дитячі спогади та улюблені фільми. Здавалося б, нічого особливого. Але саме з таких простих розмов і народжується справжнє знайомство.

Поступово я дізнавалася про Максима все більше. Він обожнював грози, хоча більшість людей їх боялися. Не любив рано прокидатися, але щодня вставав о п'ятій ранку через роботу на фермі. Колись мріяв стати ветеринаром. А ще завжди помічав, коли люди сумують, навіть якщо вони всіма силами намагалися цього не показувати.

Останнє пояснювало дуже багато.

Коли почало сутеніти, Максим підвівся.

— Мені вже час.

— На ферму?

— Так.

Я кивнула. І раптом усвідомила, що зовсім не хочу завершувати цю розмову.

Від цього відкриття стало трохи ніяково. Дивне, незвичне відчуття. Особливо для людини, яка завжди цінувала самотність і легко почувалася наодинці із собою.

Максим уже збирався йти, але раптом зупинився. Наче щось згадав або просто передумав іти так швидко.

— До речі.

— Що?

— Ти усміхаєшся набагато частіше, ніж у день приїзду.

Я завмерла. Точно так само, як тоді на пагорбі.

Максим сказав це зовсім спокійно, ніби поділився звичайним спостереженням. Без натяку на флірт чи бажання справити враження. Але саме такі прості слова чомусь зачіпали найбільше.

Я відчула, як серце почало битися трохи швидше, і лише сподівалася, що він цього не помітить.

— Добраніч, Софіє.

— Добраніч.
Він повільно пішов стежкою до хвіртки. Я проводжала його поглядом, доки постать не зникла за деревами. А потім ще довго сиділа під яблунею.

Дивилася, як вечірнє небо поступово згасає, слухала спів цвіркунів і вдихала теплий запах літа. Усе навколо було таким тихим і спокійним, ніби сам сад завмирав разом із заходом сонця.