4.2. Малювання

Того дня після обіду небо затягнули легкі хмари.
Сонце то ховалося за ними, то знову виглядало, заливаючи сад теплим світлом.

Я саме закінчила читати ще один лист бабусі й повернула його до скрині.
Історія Андрія поступово оживала на сторінках.
Поки що я знала небагато.
Лише уривки.
Зустрічі.
Прогулянки.
Натяки на почуття.
Але чим більше читала, тим сильніше хотілося дізнатися продовження.
Проте очі вже втомилися від старих пожовклих сторінок.
Тому я вирішила зайнятися чимось іншим.
Горище останнім часом стало моїм улюбленим місцем у будинку.
Тут завжди знаходилося щось цікаве.
Я повільно ходила між коробками, розглядаючи їхні написи.
У маленьке віконце лилося розсіяне світло.
Пахло деревиною, пилом і сухими травами.
Десь під дахом воркували голуби.
Я відкрила ще одну коробку.
Старі рамки для фотографій.
Наступну.
Різдвяні прикраси.
Ще одну.
Клубки пряжі.
І саме тоді в найдальшому кутку побачила щось високе, накрите старим простирадлом.
Мені стало цікаво.
Я підійшла ближче.
Потягнула тканину на себе.
І з-під неї з’явився мольберт.
Старий дерев’яний мольберт.
На кілька секунд я просто завмерла.
— Не може бути...
Я обережно торкнулася дерева.

Пальці вкрилися тонким шаром пилу.
Спогад накрив миттєво.
Мені було дванадцять.
Дощ барабанив по даху.
А я сиділа саме тут, на горищі.
Малювала яблуні за вікном.
Мольберт стояв переді мною.
Фарби були всюди.
На руках.
На щоці.
Навіть на волоссі.
Бабуся тоді сміялася так сильно, що ледве трималася на ногах.
— Софійко, ти малюєш картину чи сама перетворюєшся на картину?
Тоді я образилася.
А вона поцілувала мене в маківку й принесла чай із малиною.
Я усміхнулася спогаду.
А потім помітила ще одну коробку поруч із мольбертом.
Вона була меншою.
Усередині лежали старі альбоми для малювання.
Пензлики.
Олівці.
І навіть кілька майже засохлих фарб.
Я сіла просто на підлогу.
Почала перегортати альбоми.
І відчула, як щоки поступово червоніють.
Мої дитячі шедеври.
Криві коти.
Непропорційні дерева.
Будинки, схожі на коробки.
Але між ними траплялися й цілком непогані замальовки.
Сад.

Річка.
Стара лавка між яблунями.
Я завмерла.
На одному з малюнків поруч із лавкою були намальовані двоє людей.
Молода жінка і чоловік.
Дуже схематично.
Майже дитячий малюнок.
Але я пам’ятала їх.
Бабуся.
І хтось поруч із нею.
Можливо...
Андрій.
Я провела пальцем по старому паперу.
І раптом зрозуміла, що навіть у дитинстві бачила набагато більше, ніж пам’ятаю
зараз.
Того ж вечора я винесла мольберт у сад.
Поставила його неподалік лавки.
Під старою яблунею.
Сонце вже починало сідати.
Повітря наповнював запах трави й стиглих яблук.
Я довго дивилася на чистий аркуш.
Минуло багато років відтоді, як я востаннє щось малювала.
Робота.
Навчання.
Постійний поспіх.
Усе це поступово витіснило старі захоплення.
Я навіть не помітила коли.
Олівець трохи незграбно ліг у руку.
Перші лінії вийшли невпевненими.
Потім ще кілька.
І ще.
Поступово на папері почали з’являтися знайомі обриси.

Яблуня.
Лавка.
Висока трава.
Промені вечірнього сонця.
Години минали непомітно.
Вперше за дуже довгий час я настільки занурилася в процес, що забула про все інше.
Про роботу.
Про проблеми.
Навіть про таємницю саду.
Залишився лише момент.
І дивне відчуття щастя.
Коли вже почало сутеніти, я відклала олівець.
Малюнок був далеким від ідеалу.
Але мені він подобався.
Тому що був справжнім.
Я подивилася навколо.
На сад.
На яблуні.
На будинок.
І раптом усвідомила ще одну річ.
Я не просто знаходила тут бабусині спогади.
Я поступово знаходила себе.
Ту себе, яку давно загубила серед дедлайнів, звітів і нескінченної гонитви за чимось важливим.
І, можливо, саме тому бабуся привела мене сюди.
Не лише заради своєї історії.
А й заради моєї.
А в цей самий момент десь за межами саду, з боку луків, долинуло знайоме далеке іржання коня.
І я мимоволі усміхнулася, навіть не помітивши цього.