4.2. Малювання

Того дня після обіду небо затягнули легкі хмари. Сонце то ховалося за ними, то знову виглядало, заливаючи сад теплим світлом.

Я саме закінчила читати ще один лист бабусі й повернула його до скрині. 

Історія Андрія поступово оживала на пожовклих сторінках листів. Поки що я знала небагато — лише окремі уривки: випадкові зустрічі, довгі прогулянки та несміливі натяки на почуття. Але з кожним новим рядком мені дедалі сильніше хотілося дізнатися, що сталося далі.

Я читала так захоплено, що зовсім не помічала часу. Лише коли очі почали втомлюватися від старого, трохи вицвілого письма, неохоче закрила листи. Вирішивши зробити невелику перерву, я відклала їх убік і подумала, що варто трохи відволіктися та зайнятися чимось іншим.

Горище останнім часом стало моїм улюбленим місцем у будинку. Тут завжди знаходилося щось цікаве, ніби кожен його куточок зберігав маленьку частинку минулого. Я повільно ходила між коробками, розглядаючи вицвілі написи на кришках. У маленьке віконце лилося м'яке розсіяне світло, а в повітрі змішувалися запахи старої деревини, пилу й сухих трав. Десь під самим дахом тихо воркували голуби.

Я відкрила одну коробку — всередині лежали старі рамки для фотографій. У наступній знайшлися різдвяні прикраси, дбайливо загорнуті в пожовклий папір. Ще одна виявилася наповненою різнокольоровими клубками пряжі.

Саме тоді, в найдальшому кутку горища, я помітила щось високе, накрите старим простирадлом. Цікавість одразу взяла гору. Я підійшла ближче, обережно потягнула тканину на себе — і з-під неї з'явився старий дерев'яний мольберт.

На кілька секунд я просто завмерла.

— Не може бути...

Я обережно торкнулася дерева. Пальці вкрилися тонким шаром пилу.

Спогад накрив мене миттєво.

Мені було дванадцять років. За вікном шумів дощ, краплі голосно барабанили по даху, а я сиділа саме тут, на горищі, і малювала яблуні за вікном. Переді мною стояв цей самий мольберт, а фарби були всюди — на руках, на щоці, навіть у волоссі

Бабуся тоді сміялася так щиро й голосно, що ледве трималася на ногах.

— Софійко, ти малюєш картину чи сама перетворюєшся на картину?

А я лише ображено бурчала, бо була впевнена, що справжні художники теж іноді вимазуються фарбою з голови до п'ят. Тоді мені здавалося, що цей безлад — найважливіша частина творчості. Вона поцілувала мене в маківку й принесла чай із малиною.

Я усміхнулася спогаду. А потім помітила ще одну коробку поруч із мольбертом. Вона була меншою, але не менш цікавою. Усередині лежали старі альбоми для малювання, пензлики, олівці й навіть кілька майже засохлих фарб.

Я сіла просто на підлогу й почала перегортати альбоми. Уже за кілька хвилин відчула, як щоки поступово червоніють від сорому й водночас тепла. Мої дитячі шедеври були саме такими, якими їх можна було уявити: криві коти, непропорційні дерева й будинки, схожі на звичайні коробки. Але між цими кумедними малюнками траплялися й зовсім непогані замальовки — сад, річка, стара лавка між яблунями. 

На одному з малюнків поруч із лавкою були намальовані двоє людей. Дуже схематично, майже по-дитячому, але я пам'ятала їх. Бабуся... і хтось поруч із нею. Можливо, Андрій. Я повільно провела пальцем по старому паперу й раптом зрозуміла, що навіть у дитинстві бачила набагато більше, ніж пам'ятаю зараз.

Того ж вечора я винесла мольберт у сад. Поставила його неподалік лавки, під старою яблунею. Сонце вже починало сідати, а повітря було наповнене запахом трави й стиглих яблук.

Я довго дивилася на чистий аркуш. Минуло багато років відтоді, як я востаннє щось малювала. Робота, навчання й постійний поспіх поступово витіснили це захоплення з мого життя. Я навіть не помітила, коли саме це сталося.

Олівець трохи незграбно ліг у руку. Перші лінії були невпевненими, але з кожним штрихом рухи ставали сміливішими. Поволі на папері почали з'являтися знайомі обриси: стара яблуня, дерев'яна лавка, висока трава й промені вечірнього сонця.

Години минали непомітно. Вперше за дуже довгий час я настільки занурилася в процес, що забула про все інше. Про роботу. Про проблеми. Навіть про таємницю саду. Залишився лише цей момент і дивне, давно забуте відчуття щастя.

Коли вже почало сутеніти, я відклала олівець. Малюнок був далеким від ідеалу, але мені він подобався.

Я підвела погляд на сад, на яблуні й на старий будинок. І усвідомила ще одну важливу річ. Я не просто знаходила тут бабусині спогади. Я поступово знаходила себе. Ту себе, яку давно загубила серед дедлайнів, звітів і нескінченної гонитви за чимось важливим.

У цю мить десь за межами саду, з боку луків, долинуло знайоме далеке іржання коня. Я мимоволі усміхнулася, навіть не помітивши цього.