3.4. Дивне враження

Коли я повернулася додому, сонце вже починало хилитися до заходу.
Будинок зустрів мене знайомою прохолодою.
Я зачинила за собою двері й кілька секунд просто стояла в передпокої.
У руках усе ще залишалося дивне відчуття тепла після сьогоднішньої прогулянки.
Наче частинка сонячного дня пішла за мною слідом.
— Це просто прогулянка, — сказала я сама собі.

І одразу зрозуміла, що звучить це дуже підозріло.
Особливо коли ніхто мене ні в чому не звинувачував.
На кухні я поставила чайник.
Знайшла в шафці улюблену бабусину чашку з намальованими яблуками.
І сіла біля вікна.
Сад тихо шелестів за склом.
На одному з дерев гойдалася гілка.
Пара горобців сперечалася за місце на паркані.
Здавалося б, звичайний вечір.
Але думки вперто поверталися до одного й того самого.
До Максима.
До його сміху.
До того, як він говорив про коней.
До того, як дивився на свої поля.
До його усмішки.
Я голосно видихнула.
— Серйозно?
Невже мені більше нема про що думати?
Наприклад, про загадкові листи?
Про бабусю?
Про старий ключ?
Про таємницю в саду?
Логічно було б думати саме про це.
І все ж...
Я згадала той момент на пагорбі.
Його слова.
«Ти виглядаєш менш сумною.»
Дивно.
Майже всі знайомі останніми місяцями питали, чи я тримаюся.
Чи не надто мені важко.
Чи не хочу поговорити.

Максим же просто помітив зміну.
Ніби бачив мене справжню.
І це чомусь не виходило з голови.
Щоб відволіктися, я вирішила повернутися до листів.
Скриня все ще стояла на горищі.
Терпляче чекаючи.
Я піднялася нагору вже майже в сутінках.
Повітря тут було теплішим.
У маленьке віконце проникало помаранчеве світло заходу сонця.
Пил золотавими іскорками кружляв у променях.
Я сіла біля скрині.
Обережно провела рукою по старому дереву.
І взяла один із конвертів.
Той самий.
Адресований Андрію.
Кілька секунд просто дивилася на ім’я.
Потім відкрила лист.
Папір тихо зашелестів.
«Любий Андрію...»
Я завмерла.
Уперше за весь цей час відчула себе не просто читачем.
Наче випадково заглянула в чиєсь серце.
Я почала читати.
Повільно.
Обережно.
І дуже швидко зрозуміла одну річ.
Це були любовні листи.
Справжні.
Щирі.
Написані молодою дівчиною, яка ще навіть не підозрювала, що колись стане моєю бабусею.
Мене захопило настільки, що я не помітила, як надворі зовсім стемніло.

У листах бабуся була зовсім іншою.
Сміливою.
Мрійливою.
Іноді впертою.
Вона писала про річку.
Про сад.
Про стару лавку між яблунями.
Про зустрічі.
Про очікування.
Про те, як хвилюється перед побаченнями.
Я усміхнулася.
Уперше в житті мені було складно уявити бабусю молодою дівчиною.
Але тепер вона ставала живою.
Справжньою.
Не лише бабусею.
Людиною.
Історія починала складатися.
Повільно.
Крок за кроком.
Близько десятої вечора я закрила лист.
Очі вже трохи втомилися.
Я спустилася вниз.
У будинку було темно й тихо.
Лише місячне світло лягало срібними плямами на підлогу.
Я перевірила замки.
Погасила останню лампу.
І піднялася до своєї кімнати.
Перед сном підійшла до вікна.
Сад спав.
Яблуні стояли нерухомими темними силуетами.
Десь далеко стрекотіли цвіркуни.

А над ними розкинулося величезне зоряне небо.
Я сперлася плечем об підвіконня.
І раптом згадала одну деталь.
Те, як Максим говорив про ферму.
Про коней.
Про озеро за пагорбом.
Про лелек.
Наче кожна частинка цього місця була для нього дорогою.
Я усміхнулася сама до себе.
Дивне враження.
Ми були знайомі лише два дні.
А мені вже здавалося, ніби я знаю його довше.
Значно довше.
І це було трохи небезпечно.
Бо зазвичай я не прив’язувалася до людей так швидко.
Особливо до хлопців.
Особливо до хлопців, яких зустріла посеред лугу.
Лежачи в ліжку, я ще довго дивилася в темряву.
Думала про бабусині листи.
Про Андрія.
Про старий ключ.
Про сад.
Але між усіма цими думками постійно з’являвся інший образ.
Карі очі.
Скуйовджене вітром волосся.
Тепла усмішка.
І кінь на тлі золотих луків.
Зрештою я роздратовано натягнула ковдру до підборіддя.
— Завтра я точно не буду про нього думати.
Пробурмотіла це в темряву й одразу зрозуміла, що програла.
Тому що якщо людина обіцяє собі не думати про когось, значить, вона вже думає.

І дуже багато.
А десь у саду під нічним небом тихо шелестіли яблуні, ніби знали про мене значно
більше, ніж я сама.