3.4. Дивне враження

Коли я повернулася додому, сонце вже починало хилитися до заходу. Будинок зустрів мене знайомою прохолодою. Я зачинила за собою двері й кілька секунд просто стояла в передпокої. У руках усе ще залишалося дивне відчуття тепла після сьогоднішньої прогулянки. Наче частинка сонячного дня пішла за мною слідом.

— Це просто прогулянка, — сказала я сама собі.

І одразу зрозуміла, що звучить це не дуже. Особливо коли ніхто мене ні в чому не звинувачував.

На кухні я поставила чайник. Знайшла в шафці улюблену бабусину чашку з намальованими яблуками і сіла біля вікна.

Сад тихо шелестів за склом. На одному з дерев гойдалася гілка, пара горобців сперечалася за місце на паркані.

Здавалося, це був звичайний літній вечір. Але думки вперто поверталися до однієї людини. До Максима. Я згадувала його щирий сміх, те, з якою любов'ю він говорив про коней і як дивився на свої поля. Перед очима раз у раз з'являлася його усмішка, і я лише голосно видихнула, ніби намагалася прогнати ці думки. Але вони вперто не хотіли зникати.

— Серйозно?

Невже мені більше нема про що думати? Наприклад, про загадкові листи, бабусю, старий ключ чи таємницю, яку приховував сад. Здавалося б, саме це мало займати всі мої думки. Але вони раз у раз поверталися зовсім в інший бік.

Я знову згадала той момент на пагорбі. Максима. Його слова. 

"Ти виглядаєш менш сумною." 

Дивно, але майже всі знайомі останніми місяцями питали, чи я тримаюся, чи не надто мені важко і чи не хочу поговорити. Максим же не ставив таких запитань. Він просто помітив, що я змінилася. Ніби бачив мене справжню, а не лише дівчину, яка пережила втрату. І саме це ніяк не виходило в мене з голови.

Щоб відволіктися, я вирішила повернутися до листів.
Скриня все ще стояла терпляче чекаючи на горищі. Я піднялася нагору вже майже в сутінках. Повітря тут було теплішим, маленьке віконце проникало помаранчеве світло заходу сонця. Пил золотавими іскорками кружляв у променях.

Я сіла біля скрині, обережно провела рукою по старому дереву і взяла один із конвертів адресований Андрію. Кілька секунд просто дивилася на ім’я. Потім відкрила лист. Папір тихо зашелестів.

«Любий Андрію...» 

Я завмерла. Відчула себе не просто читачем, в неначе випадково заглянула в чиєсь серце.

Я почала повільно читати і дуже швидко зрозуміла,що це були справжні і щирі любовні листи, написані молодою дівчиною, яка ще навіть не підозрювала, що колись стане моєю бабусею. Мене захопило настільки, що я не помітила, як надворі зовсім стемніло.

У листах бабуся була зовсім іншою. Вона постала переді мною сміливою, мрійливою, іноді впертою молодою дівчиною, яка закохувалася, хвилювалася й вірила в майбутнє. Вона писала про річку, старий сад, лавку між яблунями, про їхні зустрічі з Андрієм і про те, як щоразу хвилювалася перед побаченням.

Я мимоволі усміхнулася. Уперше в житті мені було складно уявити бабусю просто молодою дівчиною, але тепер вона ставала для мене живою і справжньою. Уже не лише бабусею, яку я пам'ятала з дитинства, а людиною зі своїми мріями, страхами та великим коханням.

Історія повільно складалася докупи, ніби пазл, у якому кожен новий лист відкривав ще одну важливу деталь. Крок за кроком я починала розуміти не лише минуле бабусі, а й саму себе.

Близько десятої вечора я закрила лист. Очі вже трохи втомилися і я спустилася вниз. У будинку було темно й тихо. Лише місячне світло лягало срібними плямами на підлогу. 

Я перевірила замки, погасила останню лампу і піднялася до своєї кімнати. Перед сном підійшла до вікна. Сад спав, яблуні стояли нерухомими темними силуетами, десь далеко стрекотіли цвіркуни, а над ними розкинулося величезне зоряне небо.

Я сперлася плечем об підвіконня й раптом згадала одну деталь. Те, як Максим говорив про ферму, коней, озеро за пагорбом і лелек. У його голосі було стільки тепла, ніби кожна частинка цього місця була для нього по-справжньому дорогою.

Я мимоволі усміхнулася. Дивне відчуття. Ми були знайомі лише два дні, а мені вже здавалося, ніби знаю його значно довше. І це було трохи небезпечно, адже зазвичай я не прив'язувалася до людей так швидко. Особливо до хлопців. І вже точно не до хлопців, яких випадково зустріла посеред літнього лугу.

Лежачи в ліжку, я ще довго дивилася в темряву. Думки поверталися до бабусиних листів, Андрія, старого ключа й саду, але між ними раз у раз з'являвся інший образ. Перед очима поставали карі очі Максима, скуйовджене вітром волосся, тепла усмішка й Грім, що спокійно стояв серед золотих луків.

Я роздратовано натягнула ковдру до самого підборіддя. Здавалося, що переконати себе думати про щось інше буде значно складніше, ніж хотілося.

— Завтра я точно не буду про нього думати.

Пробурмотіла це в темряву й одразу зрозуміла, що програла, тому що якщо людина обіцяє собі не думати про когось, значить, вона вже думає.