3.3. Кінь на луках

Наступного дня я прокинулася з дивним відчуттям легкості.
Вперше за довгий час мені нікуди не потрібно було поспішати.
Не треба було перевіряти робочі повідомлення.
Не треба було бігти на зустрічі.
Не треба було жити за графіком.
Лише літо.
Сад.
Будинок.
І загадка, яку залишила бабуся.
Після сніданку я трохи попрацювала над прибиранням, але думки постійно відволікалися.
То на листи.
То на старий ключ.
То на вчорашню зустріч біля річки.
У якийсь момент я спіймала себе на тому, що дивлюся у вікно замість того, щоб складати речі до коробок.
— Зосередься, Софіє, — пробурмотіла я.
Але слухатися себе зовсім не хотілося.
Тому за годину я вже крокувала знайомою стежкою до луків.
День був теплим.
У небі ліниво пливли білі хмари.
Висока трава хвилями перекочувалася під вітром.
Навколо дзижчали джмелі.
Іноді над головою пролітали ластівки.
Я йшла без особливої мети.

Просто хотіла побути надворі.
І зовсім точно не шукала Максима.
Принаймні саме це я повторювала собі.
Тому коли попереду почувся знайомий звук копит, серце аж ніяк не мало права раптом забитися швидше.
Абсолютно не мало.
Я невдоволено фиркнула сама собі.
І саме тоді побачила його.
Максим сидів на Громі посеред луків.
Сонце падало на його плечі.
Темне волосся ворушив вітер.
Поруч паслися ще кілька коней.
Вони спокійно скубли траву, не звертаючи уваги на людей.
Ця картина виглядала настільки гармонійною, що я мимоволі зупинилася.
Максим першим мене помітив.
— А ось і спеціалістка зі слизьких каменів.
Я голосно зітхнула.
— Ти ніколи цього не забудеш, так?
— Ніколи.
— Чудово.
Він засміявся.
І легко зіскочив із сідла.
Грім одразу підійшов ближче й ткнувся мордою в плече.
— Здається, він тебе любить більше, ніж мене, — сказав Максим.
— Ми знайомі дві хвилини.
— Для нього це вже серйозні стосунки.
Я розсміялася.
Незабаром ми вже повільно йшли луками.
Грім крокував поруч із Максимом.
Іноді він нахиляв голову до трави.
Іноді штовхав його плечем.
Наче вимагав уваги.
— Він завжди такий?

— Як великий пес?
— Саме так.
— Так.
Максим почухав коня за вухом.
— Грім думає, що він дуже маленький.
— А він не маленький.
— Не кажи йому. Він образиться.
Я знову засміялася.
І раптом усвідомила, що поруч із ним це виходить надто легко.
— Ти працюєш на фермі весь час? — запитала я.
Максим кивнув.
— Майже.
— І тобі не набридає?
Він здивовано подивився на мене.
— А чому має?
— Не знаю.
Я знизала плечима.
— Одне й те саме щодня.
Він на мить задумався.
Потім озирнувся навколо.
На поля.
На коней.
На далекі пагорби.
— Бачиш он ту посадку?
Я кивнула.
— Навесні там живуть лелеки.
А он там за пагорбом є озеро.
У серпні вода стає майже золотою від заходів сонця.
Я мовчала.
— А там, — він показав у протилежний бік, — народжується більшість наших лошат. Щороку.
Я усміхнулася.
— Тобто тобі не нудно.

— Зовсім ні.
Його карі очі світилися такою щирою любов’ю до цього місця, що мені раптом стало трохи соромно.
Я все ще дивилася на село як на тимчасову зупинку.
А він — як на дім.
Поступово розмова перейшла на ферму.
Виявилося, що вона належить його родині вже багато років.
Його дід починав із кількох коней.
Потім справу продовжив батько.
Тепер допомагав Максим.
— У тебе є брати чи сестри?
— Молодша сестра. Марійка. Їй тринадцять. І вона впевнена, що керує всією фермою.
— А насправді?
— Насправді теж.
Я засміялася.
— Вона тобі сподобається.
— Це погроза?
— Попередження.
Ми піднялися на невеликий пагорб.
Звідси відкривався краєвид майже на всю долину.
Внизу хвилювалися луки.
Між деревами виблискувала річка.
А далеко попереду виднілися дахи села.
Вітер був сильнішим.
Він приносив запах нагрітої сонцем трави.
І щось ще.
Сіно.
Квіти.
Літо.
Я заплющила очі на кілька секунд.

І раптом відчула себе дивно спокійно.
Наче все навколо стояло на своєму місці.
— Знаєш, — несподівано сказав Максим.
— Що?
— Ти виглядаєш менш сумною.
Я здивовано подивилася на нього.
Він дивився вперед, на долину.
Наче сказав це між іншим.
Але його слова влучили точно в ціль.
Я мовчала кілька секунд.
— Можливо.
— Це добре.
Він усміхнувся.
Ледь помітно.
І чомусь від цієї усмішки в грудях стало тепло.
Дуже тепло.
Я швидко відвела погляд на горизонт.
Бо зовсім не хотіла розбиратися, чому звичайна розмова з хлопцем із ферми починає подобатися мені більше, ніж слід.
А попереду вже чекало ще багато нерозказаних історій.
І бабусиних.
І його.
І, можливо, наших.