3.3. Кінь на луках

Наступного ранку я прокинулася з незвичним відчуттям легкості. Вперше за довгий час день не був розписаний по хвилинах. Не потрібно було поспішати, відповідати на повідомлення чи думати про дедлайни. За вікном шелестіло літо, за будинком дрімав яблуневий сад, а десь між його деревами на мене чекала таємниця, яку бабуся залишила спеціально для мене.

Після сніданку я взялася за прибирання, але зосередитися ніяк не виходило. Думки раз у раз поверталися то до бабусиних листів, то до старого ключа, то до вчорашньої зустрічі біля річки. У якийсь момент я спіймала себе на тому, що вже кілька хвилин просто стою біля вікна, задумливо дивлячись у сад, замість того щоб складати речі до коробок.

— Зосередься, Софіє, — пробурмотіла я.

День видався теплим і сонячним. У небі ліниво пливли білі хмари, а висока трава хвилями перекочувалася під легким вітром. Навколо дзижчали джмелі, час від часу над головою стрімко пролітали ластівки. Я йшла без особливої мети. Просто хотілося побути надворі, вдихнути свіже повітря й ненадовго забути про всі думки, які останнім часом не давали спокою. 

І зовсім точно я не шукала Максима. Принаймні саме це вперто повторювала собі. Тому, коли попереду долинув знайомий стукіт копит, моє серце аж ніяк не мало раптом забитися швидше. Абсолютно не мало.

— Та годі вже... — тихо пробурмотіла я сама до себе, невдоволено фиркнувши. 

І саме в ту мить побачила його. 

Максим сидів на Громі посеред луків. Сонце падало на його плечі, в темне волосся ворушив вітер. Поруч паслися ще кілька коней. Вони спокійно скубли траву, не звертаючи уваги на людей. Ця картина виглядала настільки гармонійною, що я мимоволі зупинилася.

Максим першим мене помітив.

— А ось і спеціалістка зі слизьких каменів.

Я голосно зітхнула.

— Ти ніколи цього не забудеш, так?

— Ніколи.

— Чудово.

Він засміявся і легко зіскочив із сідла. Грім одразу підійшов ближче й ткнувся мордою в моє плече.

— Здається, він тебе любить більше, ніж мене, — сказав Максим.

— Ми знайомі дві хвилини.

— Для нього це вже серйозні стосунки.

Я розсміялася.

Незабаром ми вже повільно йшли луками. Грім крокував поруч із Максимом. Іноді він нахиляв голову до трави, іноді штовхав його плечем, ніби вимагав уваги.

— Він завжди такий?

— Як великий пес?

— Саме так.

— Так.

Максим почухав коня за вухом.

— Грім думає, що він дуже маленький.

— А він не маленький.

— Не кажи йому. Він образиться.

Я знову засміялася і усвідомила, що поруч із ним це виходить надто легко.

— Ти працюєш на фермі весь час? — запитала я.

Максим кивнув.

— Майже.

— І тобі не набридає?

Він здивовано подивився на мене.

— А чому має?

— Не знаю.

Я знизала плечима.

— Одне й те саме щодня.

Він на мить задумався, потім озирнувся на поля, коней, далекі пагорби.

— Бачиш он ту посадку?

Я кивнула.

— Навесні там живуть лелеки. А он там за пагорбом є озеро. У серпні вода стає майже золотою від заходів сонця.

Я мовчала.

— А там, — він показав у протилежний бік, — народжується більшість наших лошат. Щороку.

Я усміхнулася.

— Тобто тобі не нудно.

— Зовсім ні.

Його карі очі світилися такою щирою любов’ю до цього місця, що мені раптом стало трохи соромно. Я все ще дивилася на село як на тимчасову зупинку, а він — як на дім.

Поступово розмова перейшла на ферму. Виявилося, що вона належить його родині вже багато років. Його дід починав із кількох коней. Пізніше справу продовжив батько, в тепер допомагав Максим.

— У тебе є брати чи сестри?

— Молодша сестра. Марійка. Їй тринадцять. І вона впевнена, що керує всією фермою.

— А насправді?

— Насправді теж.

Я засміялася.

— Ти їй сподобаєшся.

— Це погроза?

— Попередження.

Ми піднялися на невеликий пагорб. Звідси відкривався краєвид майже на всю долину, внизу хвилювалися луки, між деревами виблискувала річка, а далеко попереду виднілися дахи села.

Вітер став сильнішим і приносив із собою запах нагрітої сонцем трави, свіжого сіна та польових квітів. У цьому ароматі було саме літо — тепле, спокійне й безтурботне. Я заплющила очі лише на кілька секунд і раптом відчула дивний спокій. Ніби все навколо нарешті стало на свої місця, а світ хоча б ненадовго перестав кудись поспішати.

— Знаєш, — несподівано сказав Максим.

— Що?

— Ти виглядаєш менш сумною.

Я здивовано подивилася на нього. Він дивився вперед, на долину. Наче сказав це між іншим, але його слова влучили точно в ціль. Я мовчала кілька секунд.

— Можливо.

— Це добре.

Він ледь помітно усміхнувся. І чомусь від цієї усмішки в грудях стало тепло.

Я швидко відвела погляд на горизонт. Бо зовсім не хотіла розбиратися, чому звичайна розмова з хлопцем із ферми починає подобатися мені більше, ніж слід, а попереду вже чекало ще багато нерозказаних історій.