3.2. Незручне знайомство

Я не збиралася знайомитися.
Принаймні не сьогодні.
І точно не з незнайомим хлопцем на коні.
Тому, коли вершник почав наближатися, я просто відвернулася до річки, вдаючи, що дуже захоплена водою.
Логіка була проста.
Він проїде повз.
Я повернуся додому.
І все.
Але, як виявилося, у літа були зовсім інші плани.

За спиною пролунав звук копит.
Спочатку повільний.
Потім ближчий.
А потім зовсім поруч.
Я вперто дивилася на воду.
До того моменту, поки не почула низьке чоловіче:
— Обережно.
Я різко озирнулася.
— Що?
І саме в цю секунду моя нога зісковзнула з вологого каменя біля берега.
Я втратила рівновагу.
Змахнула руками.
І майже сіла просто у воду.
Майже.
Тому що в останню мить встигла впертися долонями в землю.
Бризки все одно полетіли в різні боки.
Одна з них потрапила прямо мені на футболку.
Кілька секунд стояла тиша.
Потім я почула сміх.
Не глузливий.
Щирий.
Той самий сміх, який люди намагаються стримати, але не можуть.
Я повільно підняла голову.
І вперше нормально побачила хлопця.
Він уже зліз із коня.
Високий.
Напевно близько метр вісімдесят п’ять.
Засмаглий.
Темне волосся було трохи скуйовджене вітром.
Карі очі світилися веселими іскорками.
А на губах застигла усмішка, яку він безуспішно намагався приховати.

— Дуже смішно, — сухо сказала я.
— Вибач.
Він зовсім не виглядав винним.
— Я ж попереджав.
— За секунду до катастрофи.
— Все одно попереджав.
Я закотила очі.
Він усміхнувся ще ширше.
І від цього чомусь став виглядати молодшим.
Не самовпевненим.
Просто... живим.
Поруч стояв його кінь.
Спокійний і красивий.
Він ліниво махнув хвостом і почав скубти траву.
— Бачиш? Навіть Грім вважає, що ти сама винна.
— Грім?
— Кінь.
— А.
Я кивнула, ніби це щось пояснювало.
Насправді ж почувалася дуже ніяково.
Тому що стояла з мокрою футболкою, брудними долонями і виглядала точно не так, як хотілося б під час першого знайомства.
Хоча яке там знайомство.
Через п’ять хвилин ми розійдемося і більше ніколи не побачимося.
Так?
— Ти не місцева.
Я моргнула.
— Звідки знаєш?
— Бо місцеві знають, які камені слизькі.
Я пирхнула.
— Геніальний метод.
— Поки працює.
Він простягнув руку.
— Максим.

Ось і воно.
Перше ім’я нового літа.
Максим.
Чомусь одразу здалося наче я вже десь його чула.
Я обережно потиснула його долоню.
Теплу.
Трохи шорстку.
— Софія.
— Знаю.
— Що?
Я здивовано підняла брови.
— У такому маленькому селі новини розлітаються швидше за інтернет.
Я повернулася до нього.
— Серйозно?
— Абсолютно.
Він зробив задумливий вигляд.
— Молода дівчина приїхала в будинок пані Олени. Місто. Велика валіза. Три дні тому купила воду в магазині.
— Це звучить трохи моторошно.
— Ласкаво просимо в село.
Я не втрималася й засміялася.
І раптом помітила, що він теж дивиться на мене уважніше.
Наче вперше.
Наче намагається зрозуміти, яка я.
Від цього погляду стало трохи ніяково.
Я швидко відвела очі.
Ми рушили стежкою вздовж річки.
Точніше, йшли поруч.
Грім повільно крокував за нами.
Розмова виходила дивною.
То легкою.
То незграбною.

Ми постійно перебивали одне одного.
Одночасно починали говорити.
Замовкали.
Сміялися з цього.
Я дізналася, що Максим працює на фермі неподалік.
Допомагає батькам.
Доглядає коней.
І, схоже, знає тут кожну стежку.
А він дізнався, що я працюю з текстами в місті.
— Тобто сидиш за комп’ютером?
— Майже весь день.
— Жах.
— Дякую.
— Будь ласка.
Я знову засміялася.
І сама не помітила, як напруга почала зникати.
Незабаром наші дороги розійшлися.
Попереду вже виднілися перші будинки села.
Максим зупинився.
Грім тихо фиркнув поруч.
— Ну що ж, Софіє з великою валізою.
— До побачення, Максиме зі слизькими каменями.
Він розсміявся.
— Гарного дня.
— І тобі.
Я рушила до будинку.
Відчуваючи на собі його погляд.
А коли озирнулася через кілька секунд, він уже їхав стежкою назад до луків.
Сонце золотило його темне волосся.
Грім неквапливо крокував поруч.
І вся ця картина виглядала так природно, ніби належала цьому місцю від самого початку.
Я ще кілька секунд дивилася їм услід.
А потім похитала головою.

Дивно.
Ми ж просто познайомилися.
Тоді чому я вже усміхалася дорогою додому?