3.2. Незручне знайомство

Я не збиралася ні з ким знайомитися. Принаймні не сьогодні. І вже точно не з незнайомим хлопцем, який їхав верхи на коні. Тому, коли вершник почав наближатися, я відвернулася до річки, удаючи, що мене надзвичайно захоплює спокійна течія води. Логіка була проста: він проїде повз, я повернуся додому, і на цьому все закінчиться. Але, як виявилося, у літа були зовсім інші плани.

За спиною пролунав звук копит який наближався. Я зробила декілька кроків до краю берега і вперто дивилася на воду. До того моменту, поки не почула низьке чоловіче: 

— Обережно.

Я різко озирнулася.

— Що?

І саме в цю секунду моя нога зісковзнула з вологого каменя біля берега. Я втратила рівновагу, змахнула руками і майже сіла просто у воду, тому що в останню мить встигла впертися долонями в землю. Бризки все одно полетіли в різні боки. Одна з них потрапила прямо мені на футболку.

Кілька секунд панувала тиша. А потім я почула сміх. Не глузливий чи насмішкуватий, а щирий і теплий — той, який неможливо стримати, навіть якщо дуже хочеться.

Я повільно підняла голову й уперше як слід роздивилася хлопця. Він уже зліз із коня. Високий — напевно, близько метра вісімдесяти п'яти, засмаглий, із трохи скуйовдженим від вітру темним волоссям. Карі очі світилися веселими іскорками, а на губах застигла усмішка, яку він, здається, безуспішно намагався стримати.

— Дуже смішно, — сухо сказала я.

— Вибач.

Він зовсім не виглядав винним.

— Я ж попереджав.

— За секунду до катастрофи.

— Все одно попереджав.

Я закотила очі. 

Він усміхнувся ще ширше, і від цього чомусь став здаватися молодшим. У ньому не було ні краплі самовпевненості — лише легкість, щирість і щось дуже живе. Поруч спокійно стояв його кінь. Красивий, доглянутий, він ліниво махнув хвостом і, ніби зовсім не цікавлячись нашою розмовою, знову почав скубти траву.

— Бачиш? Навіть Грім вважає, що ти сама винна.

— Грім?

— Кінь.

— А.

Я кивнула, ніби це справді щось пояснювало. Насправді ж почувалася страшенно ніяково. Мокра футболка прилипла до тіла, долоні були в землі, а вигляд у мене був точно не такий, яким хочеться справити перше враження. Хоча яке там перше знайомство? Через п'ять хвилин ми розійдемося в різні боки й, найімовірніше, більше ніколи не побачимося. Принаймні мені тоді так здавалося.

— Ти не місцева.

Я моргнула.

— Звідки знаєш?

— Бо місцеві знають, які камені слизькі.

Я пирхнула.

— Геніальний метод.

— Поки працює.

Він простягнув руку.

— Максим.

Я обережно потиснула його теплу, трохи шорстку долоню.

— Софія.

— Знаю.

— Що?

Я здивовано підняла брови.

— У такому маленькому селі новини розлітаються швидше за інтернет.

Я повернулася до нього.

— Серйозно?

— Абсолютно.

Він зробив задумливий вигляд.

— Молода дівчина приїхала в будинок пані Олени. Місто. Велика валіза. Три дні тому купила воду в магазині.

— Це звучить трохи моторошно.

— Ласкаво просимо в село.

Я не втрималася й засміялася. У відповідь усміхнувся й він. А потім раптом подивився на мене уважніше — ніби вперше по-справжньому побачив. Наче намагався зрозуміти, яка я насправді. Від цього погляду мені стало трохи ніяково. Я поспішно відвела очі, відчуваючи, як серце чомусь забилося швидше.

Ми повільно рушили стежкою вздовж річки. Грім неквапливо крокував поруч. Розмова складалася сама собою — то легка й жвава, то трохи незграбна. Ми одночасно починали говорити, перебивали одне одного, замовкали й відразу сміялися. І дивно, але ця незручність зовсім не заважала. Навпаки, поруч із ним вона здавалася напрочуд природною.

Я дізналася, що Максим працює на фермі неподалік, допомагає батькам, доглядає коней і схоже, знає тут кожну стежку, в він дізнався, що я працюю з текстами в місті.

— Тобто сидиш за комп’ютером?

— Майже весь день.

— Жах.

— Дякую.

— Будь ласка.

Я знову засміялася і сама не помітила, як напруга почала зникати.

Незабаром наші дороги розійшлися. Попереду вже виднілися перші будинки села. Максим зупинився. Грім тихо фиркнув поруч.

— Ну що ж, Софіє з великою валізою.

— До побачення, Максиме зі слизькими каменями.

Він розсміявся.

— Гарного дня.

— І тобі.

Я рушила до будинку, відчуваючи на собі його погляд, а коли озирнулася через кілька секунд, він уже їхав стежкою назад до луків. Сонце золотило його темне волосся і вся ця картина виглядала так природно, ніби належала цьому місцю від самого початку. 

Я ще кілька секунд дивилася їм услід, в потім похитала головою. Ми ж просто познайомилися. Тоді чому я вже усміхалася дорогою додому?