Розділ 3. Хлопець із ферми. 3.1. Ранкова прогулянка

Наступного ранку я прокинулася раніше, ніж зазвичай.
Сонце ще не встигло піднятися високо над горизонтом.
Кімната була наповнена ніжним золотавим світлом, яке проникало крізь тонкі фіранки.
За вікном уже прокинувся сад.
Птахи співали так голосно, ніби змагалися між собою.
Вітерець тихо колихав листя яблунь.
А звідкись із села долинав далекий спів півня.
Я лежала кілька хвилин, дивлячись у стелю.
Вчорашні події одразу повернулися в пам’ять.
Листи.
Скриня.
Андрій.
Старий ключ.
Сердечко на яблуні.
Усе це здавалося майже нереальним.
Наче я випадково потрапила всередину чужої історії.
І тепер не могла перестати її розгортати.
Але сьогодні мені хотілося трохи відволіктися.
Побачити щось нове.
Просто пройтися.
Після легкого сніданку я одягнула світлу лляну сорочку, джинсові шорти та зручні кеди.
Волосся заплела в недбалу косу.
У дзеркалі на мене дивилася дівчина з трохи засмаглою шкірою, зеленими очима і втомою, яка останні місяці постійно ховалася десь у куточках погляду.
Але сьогодні до цієї втоми додалося щось нове.
Цікавість.
Жива.
Справжня.
Я прихопила пляшку води й вийшла з дому.
Ранкове село виглядало зовсім інакше, ніж увечері.

Усе навколо здавалося свіжим і чистим.
На траві ще блищала роса.
У повітрі пахло вологою землею, квітами й сіном.
Деякі мешканці вже працювали біля дворів.
Старенька сусідка, яку я смутно пам’ятала з дитинства, поливала клумби.
Вона помітила мене й усміхнулася.
— Софійка?
Я зупинилася.
Жінка витерла руки об фартух і підійшла ближче.
Її обличчя було вкрите зморшками, але очі залишалися такими ж добрими.
— Тітко Ганно?
— Та вже ж я, — засміялася вона. — Як же ти виросла.
Ми трохи поговорили.
Вона розпитала про місто.
Про роботу.
Про життя.
А потім згадала бабусю.
І я знову відчула той знайомий сум.
Та цього разу він був м’якшим.
Теплішим.
Наче спогади переставали боліти так сильно.
Перед тим як попрощатися, тітка Ганна вручила мені кілька ще теплих пиріжків.
— Бери. Худенька якась стала.
Я засміялася.
Деякі речі ніколи не змінюються.
Я пішла далі.
Дорога поступово вивела мене за межі села.
Тут починалися поля.
Безкраї.
Зелені.
Золоті.
Вони розстелялися аж до самого горизонту.

Вітер пробігав крізь високу траву, створюючи хвилі, схожі на морські.
Я зупинилася.
Просто щоб подивитися.
У місті люди майже ніколи не зупиняються.
Усі кудись поспішають.
Тут же здавалося, що час рухається інакше.
Повільніше.
Правильніше.
Я звернула на вузьку польову доріжку.
Вона петляла між луками.
Десь неподалік дзюрчала вода.
І невдовзі я вийшла до невеликої річки.
Саме такої, якою пам’ятала її з дитинства.
Чистої.
Спокійної.
Оточеної вербами.
Я присіла на березі.
Сонячні промені мерехтіли на воді.
Метелики літали над польовими квітами.
А десь неподалік хтось косив траву.
Рівномірний звук косарки дивно гармонійно вписувався в ранкову тишу.
Я вже збиралася повертатися назад, коли почула новий звук.
Тихий стукіт копит.
Я підняла голову.
Спочатку між деревами майнуло щось темне.
Потім з-за пагорба повільно виїхав кінь.
Великий.
Гнідий.
Його грива красиво майоріла на вітрі.
На коні сидів хлопець.
Я бачила його лише здалеку.

Темна футболка.
Засмаглі руки.
Впевнена постава.
Він легко тримався в сідлі, ніби був частиною цього пейзажу.
Частиною полів.
Річки.
Літнього ранку.
Кінь неквапливо спускався стежкою.
А я несподівано відчула дивне хвилювання.
Не тому, що хлопець був красивим.
Я навіть не могла добре роздивитися його обличчя.
Просто...
Він виглядав так, ніби належав цьому місцю.
Ніби був однією з тих історій, які давно живуть тут між луками, старими садами та сільськими дорогами.
Я спостерігала, як вершник наближається.
І ще не знала, що саме через кілька хвилин відбудеться наше перше знайомство.
Знайомство, яке змінить усе моє літо.