2.4. Початок пошуків

Решту дня я вже не могла думати ні про що інше. В голові безперервно крутилися бабусині слова:

«Почни з саду.»
«Там починається історія.»

Я кілька разів перечитала лист, ніби між рядками могла з’явитися нова підказка, але більше там нічого не було. Лише загадка і чим довше я на неї дивилася, тим сильніше хотіла знайти відповідь.

Близько четвертої години спека почала спадати. Я натягнула кеди, взяла ключ і вийшла надвір. Сад зустрів мене теплим вітром. Сонце вже не палило так сильно, як удень. Його світло стало м’якшим, золотистим, трава тихо шелестіла під ногами. Десь у високих кронах сперечалися горобці. Я повільно рушила знайомою стежкою до лавки між двома яблунями. Тепер це місце виглядало зовсім інакше.
 

чора я бачила тут лише стару лавку. Сьогодні ж дивилася на кожну деталь: на дерева, на землю, коріння, траву, на старі камені поруч. Можливо, бабуся щось сховала? Я обійшла лавку кілька разів, присіла навпочіпки, відсунула сухе листя, лбережно розгребла траву. Нічого. Я видихнула. 

Може, я просто надто захопилася цією історією? Може, бабуся мала на увазі зовсім інше? Я вже збиралася підвестися, коли помітила щось дивне. На одному з дерев були ледь помітні подряпини. Я підійшла ближче. Провела пальцями по корі. Подряпини складалися в маленьке старе сердечко майже стерте часом. Усередині були вирізані дві літери.

«А» і «М».

Я завмерла. Літера «А» миттєво нагадала мені ім’я з листів. Той самий загадковий Андрій, якому були адресовані старі конверти. Моє серце забилося швидше. Я озирнулася, навколо нікого не було лише сад. Листя шелестіло над головою наче шепотіло щось своєю мовою.

— Хто ти був? — тихо запитала я в порожнечу. Звісно, відповіді не було.

Наступну годину я блукала між деревами. І дедалі більше помічала дрібниці, які раніше не впадали в око. Старі кам’яні доріжки, майже приховані травою, залишки клумб, напівзруйновану дерев’яну арку, іржаву лійку, яка лежала під кущем бузку. Було відчуття, ніби сад поступово відкривав мені свої секрети. Наче я бачила його вперше.

У якийсь момент я дійшла до найвіддаленішого куточка. Туди, куди майже не заходила навіть у дитинстві. Яблуні тут росли густіше. Трава сягала майже колін, а повітря було прохолоднішим через тінь. Саме там я помітила дивну купу каменів. Вона виглядала неприродно, неначе хтось колись спеціально виклав їх колом.

Я присіла поруч і обережно торкнулася одного каменя, потім другого і раптом побачила щось металеве між ними. Я швидко розсунула траву, але за секунду розчаровано видихнула. Це був не замок, не скриня і навіть не підказка. Лише стара садова лопатка, забута тут багато років тому. Я засміялася сама до себе. Напруга трохи відпустила. Здається, моя уява вже починала працювати занадто активно.

Сонце поступово опускалося нижче. Сад наповнювався вечірнім золотом. Я повільно поверталася до будинку. Я нічого особливого не знайшла зовсім не почувалася розчарованою, навпаки, усередині жевріла цікавість. Наче це була лише перша сторінка великої історії і я ще навіть не наблизилася до головного.

Коли я підійшла до ґанку, погляд випадково впав на вікно горища. Там, у напівтемряві, стояла стара дерев’яна скриня з листами. Я задумалася можливо, шукати потрібно не в саду, принаймні не поки що, можливо, сад покаже дорогу лише після того, як я прочитаю більше. Після того, як дізнаюся історію бабусі. Історію тих двох літер, вирізаних на яблуні. «А» і «М».

Я піднялася сходами на ґанок. Вперше за багато років відчула справжнє передчуття пригоди. Гена літо, яке мало закінчитися продажем старого будинку, раптом вирішило підготувати для мене зовсім іншу історію.