2.4. Початок пошуків

Решту дня я вже не могла думати ні про що інше.
Лист лежав на кухонному столі.
Поруч із ним — старий іржавий ключ.
А в голові безперервно крутилися бабусині слова:
«Почни з саду.»
«Там починається історія.»
Я кілька разів перечитала лист, ніби між рядками могла з’явитися нова підказка.
Але більше там нічого не було.
Лише загадка.
І чим довше я на неї дивилася, тим сильніше хотіла знайти відповідь.
Близько четвертої години спека почала спадати.
Я натягнула кеди, взяла ключ і вийшла надвір.
Сад зустрів мене теплим вітром.
Сонце вже не палило так сильно, як удень.
Його світло стало м’якшим, золотистим.
Трава тихо шелестіла під ногами.
Десь у високих кронах сперечалися горобці.
Я повільно рушила знайомою стежкою до лавки між двома яблунями.
Тепер це місце виглядало зовсім інакше.
Учора я бачила тут лише стару лавку.
Сьогодні ж дивилася на кожну деталь.
На дерева.
На землю.
На коріння.
На траву.
На старі камені поруч.
Можливо, бабуся щось сховала?
Я обійшла лавку кілька разів.
Присіла навпочіпки.
Відсунула сухе листя.

Обережно розгребла траву.
Нічого.
Лише земля.
Камінці.
Коріння.
Я видихнула.
Може, я просто надто захопилася цією історією?
Може, бабуся мала на увазі зовсім інше?
Я вже збиралася підвестися, коли помітила щось дивне.
На одному з дерев були ледь помітні подряпини.
Я підійшла ближче.
Провела пальцями по корі.
Подряпини складалися в маленьке сердечко.
Старе.
Майже стерте часом.
Усередині були вирізані дві літери.
«А» і «М».
Я завмерла.
М.
Могло означати будь-що.
Але літера «А» миттєво нагадала мені ім’я з листів.
Андрій.
Той самий загадковий Андрій, якому були адресовані старі конверти.
Моє серце забилося швидше.
Я озирнулася.
Навколо нікого не було.
Лише сад.
Листя шелестіло над головою.
Наче шепотіло щось своєю мовою.
— Хто ти був? — тихо запитала я в порожнечу.
Звісно, відповіді не було.

Наступну годину я блукала між деревами.
І дедалі більше помічала дрібниці, які раніше не впадали в око.
Старі кам’яні доріжки, майже приховані травою.
Залишки клумб.
Напівзруйновану дерев’яну арку.
Іржаву лійку, яка лежала під кущем бузку.
Було відчуття, ніби сад поступово відкривав мені свої секрети.
Наче я бачила його вперше.
У якийсь момент я дійшла до найвіддаленішого куточка.
Туди, куди майже не заходила навіть у дитинстві.
Яблуні тут росли густіше.
Трава сягала майже колін.
А повітря було прохолоднішим через тінь.
Саме там я помітила дивну купу каменів.
Вона виглядала неприродно.
Наче хтось колись спеціально виклав їх колом.
Я присіла поруч.
Обережно торкнулася одного каменя.
Потім другого.
І раптом побачила щось металеве між ними.
Серце завмерло.
Я швидко розсунула траву.
Але за секунду розчаровано видихнула.
Це був не замок.
Не скриня.
І навіть не підказка.
Лише стара садова лопатка, забута тут багато років тому.
Я засміялася сама до себе.
Напруга трохи відпустила.
Здається, моя уява вже починала працювати занадто активно.
Сонце поступово опускалося нижче.

Сад наповнювався вечірнім золотом.
Я поверталася до будинку повільно.
Без особливих результатів.
Без нових знахідок.
Без відповідей.
Але дивно...
Я зовсім не почувалася розчарованою.
Навпаки.
Усередині жевріла цікавість.
Наче це була лише перша сторінка великої історії.
І я ще навіть не наблизилася до головного.
Коли я підійшла до ґанку, погляд випадково впав на вікно горища.
Там, у напівтемряві, стояла стара дерев’яна скриня з листами.
І раптом я зрозуміла одну річ.
Можливо, шукати потрібно не в саду.
Принаймні не поки що.
Можливо, сад покаже дорогу лише після того, як я прочитаю більше.
Після того, як дізнаюся історію бабусі.
Історію Андрія.
Історію тих двох літер, вирізаних на яблуні.
«А» і «М».
Я піднялася сходами на ґанок.
І вперше за багато років відчула справжнє передчуття пригоди.
Наче літо, яке мало закінчитися продажем старого будинку, раптом вирішило
підготувати для мене зовсім іншу історію.