Розділ 2. Старі ключі. 2.1. Генеральне прибирання

Я прокинулася від співу птахів. Не від будильника, вібрації телефону чи від звуку машин за вікном. А від справжнього ранкового співу. Спочатку десь далеко зацвірінькав один птах. Потім йому відповів інший. За кілька хвилин весь сад ніби наповнився сотнями голосів.

Я розплющила очі й кілька секунд не могла зрозуміти, де перебуваю. Незнайома стеля, світлі шпалери, дерев’яна шафа, а потім спогади повернулися. Я повільно сіла на ліжку. Сонячне світло вже проникало крізь тонкі фіранки, малюючи золоті візерунки на підлозі. Повітря було свіжим і прохолодним.

Я підійшла до вікна. Сад купався в ранковому сонці, на траві ще блищала роса, гілки яблунь ледь помітно гойдалися від вітру. На мить я просто стояла й дивилася на цю красу.

Після швидкого сніданку я зав’язала волосся у недбалий хвіст, одягла старі джинси та широку футболку. Сьогодні треба було починати те, заради чого я приїхала. Розбирати будинок.

Я подивилася на список справ у телефоні. Він був довгим:
•прибирання.
•сортування речей.
•документи.
•оцінка меблів.
•підготовка до продажу.

Останній пункт особливо різав очі. Я швидко заблокувала екран. Потім узяла коробку та рушила до вітальні.

Сонячне світло заливало кімнату. У повітрі танцювали маленькі пилинки. Я відкрила першу шухляду комода і одразу зрозуміла, що це буде складніше, ніж я думала. Усередині лежали старі листівки, рецепти, фотографії, записники, клубки ниток, навіть ті самі окуляри бабусі  в тонкій золотистій оправі. 

Я обережно взяла їх до рук. І раптом перед очима виникла знайома картина. Бабуся сидить на веранді, читає книгу. Потім опускає окуляри на кінчик носа й дивиться на мене поверх них.

— Софійко, а ти домашнє завдання зробила?

Я тоді так обурювалася, а зараз усміхнулася сама собі.

— Зробила, бабусю.

Я поклала окуляри назад і продовжила. Але майже кожна річ тягнула за собою якийсь спогад. Ось старий блокнот із записаними рецептами. Ось коробка з ґудзиками. Ось листівка, яку я подарувала їй у десять років. На ній кривими дитячими літерами було написано:
«Найкращій бабусі у світі.»

Я відчула, як до горла підступає клубок. Минуло вже кілька годин, а коробка для непотрібних речей залишалася майже порожньою. Зате коробка зі спогадами стрімко наповнювалася.

— Так справи не підуть, — пробурмотіла я.

І все ж не могла змусити себе викинути бодай щось.

Близько полудня сонце вже добре нагріло будинок. Я відкрила всі вікна. Теплий літній вітер одразу наповнив кімнати запахом яблунь і трав. Звідкись із сусіднього двору долинув голос старенької жінки. Потім сміх дітей. Життя за парканом кипіло, а в мене час ніби зупинився.

Я саме витирала пил із книжкової полиці, коли з однієї книги щось випало. Маленький складений аркуш. Я нахилилася й підняла його. Почерк був бабусиним. Моє серце раптом прискорилося. На пожовклому папері було лише кілька рядків:

«Якщо ти це читаєш, значить, нарешті вирішила розібратися з моїм безладом.»

Я мимоволі засміялася.Це було так схоже на неї.

«Почни з горища. Там завжди ховалися найцікавіші речі.»

І все. Більше нічого.

Я перечитала записку двічі. Потім утретє. Випадковість? Можливо. Але чомусь мені так не здалося.

Я повільно підняла голову. Мій погляд зупинився на дверцятах, які вели на горище. Учора я лише швидко зазирнула туди. Старі коробки, меблі, пил нічого особливого. Чи ні? Я відчула знайоме поколювання цікавості. Таке саме, як учора ввечері, коли знайшла старий ключ у саду. Можливо, там справді було щось цікаве. А можливо, я просто починала вигадувати історії через самотність. У будь-якому разі перевірити варто.

Я відклала ганчірку.Подивилася на сходи, що вели нагору. І навіть не підозрювала, що серед старих коробок на горищі знайду речі, які змінять не лише моє літо, а й усе моє життя.