Ти не зламана.Ти втомлена

Є моменти, коли світ навколо ніби не руйнується, а просто… гасне.
Ти йдеш, говориш, робиш, живеш — і все виглядає майже нормально.
Але всередині, десь під ребрами, там, де колись жило тепло, залишається лише тиха порожнеча.

Порожнеча, яку ти боїшся навіть назвати.

Жінки рідко визнають, що їм погано.
Нас з дитинства вчать триматися, не скаржитися, бути «зручними», бути «розумними», бути «сильними».
І ми звикаємо мовчати.
Навіть тоді, коли серце вже не може.

Але я хочу, щоб ти знала:
те, що ти відчуваєш зараз — не слабкість.
Це втома. Глибока, накопичена, багаторічна. Тиша, яка проситься назовні.

Не існує жінки, яка не падала.
Не існує жінки, яка не плакала в тиші своєї кімнати, поки весь світ думав, що вона справляється.
Не існує жінки, яка б хоч раз не відчувала, що їй надто важко.

І ти — не виняток.
Ти нормальна.
Ти жива.
Ти справжня.

Є втома, яка приходить від роботи. Є втома від людей.
А є втома, яка народжується зсередини — від того, що ти занадто довго несла усе сама.

Саме ця втома забирає сили навіть думати.
Саме ця втома змушує відчувати, що ти стоїш на межі.
Саме ця втома нашіптує, що ти нікому не потрібна, що твої почуття — це «дурниці», що ти маєш мовчати.

Але ні.
Ти потрібна. І твої почуття — справжні.
І ти маєш право на відпочинок, на сльози, на слабкість, на слово «важко».

Жінка може бути сильною, але це не означає, що вона не втомлюється.

Коли ти читаєш ці рядки, я хочу, щоб ти дихнула глибше.
Повільно, м’яко, так, ніби ти вперше дозволяєш собі просту думку:

«Мені теж можна бути слабкою».

Це не робить тебе гіршою.
Це робить тебе живою.

Ти не машина. Ти не безкінечний двигун. Ти не обов’язок.
Ти — жінка. Зі своїми емоціями, переживаннями, серцем, спогадами, історією.

І є в тобі щось таке, що не зникає навіть тоді, коли ти виснажена:
твоя внутрішня сила.

Вона іноді мовчить.
Вона іноді ховається.
Вона іноді лежить десь під горою болю і втоми, так глибоко, що ти боїшся, що вже ніколи її не знайдеш.

Але вона не зникла.
Ні на секунду.

Ти просто втомилася настільки, що не відчуваєш її.

Втома робить людей іншими.
Змінює їхню ходу, погляд, усмішку, здатність радіти, здатність довіряти.
Ти можеш думати, що стала м’якішою, слабкішою, безініціативною, байдужою…
Але це все — не ти.

Це просто твоя сила просить відпочинку.

Неможливо бігти безкінечно.
Неможливо тримати усе в собі роками.
Неможливо бути опорою для інших, коли у тебе самої немає на що спертися.

І знаєш що?
Ти не повинна доводити нікому, що ти витримуєш.
Не повинна робити вигляд, що все добре.
Не повинна боротися, якщо ти виснажена.

Ти можеш зупинитися.
Можеш перевести подих.
Можеш дозволити собі паузу.
Можеш бути чесною перед собою.

Ти не зламана.
І не зіпсована.
І не «не така».

Ти просто жінка, яка занадто довго все тягнула на собі.

Кожній з нас потрібен момент, коли хтось тихо, спокійно, без тиску скаже:

«Ти маєш право втомитися».

І я кажу це тобі.
Бо це правда.

Ти маєш право зняти з себе тягар, який ти несла мовчки.
Ти маєш право сказати «мені важко».
Ти маєш право шукати підтримку.
Ти маєш право почати з себе.

Бо це не егоїзм.
Це виживання.

Зараз, коли ти читаєш цю главу, я хочу, щоб ти побачила себе по-іншому.
Не як людину, яка «не справляється».
А як людину, яка заслуговує на турботу.

Можливо, ти давно не чула добрих слів на свою адресу.
Можливо, давно не мала часу просто посидіти без думок.
Можливо, твоє серце кричить від болю, який ти нікому не показуєш.

Але ти тут.
Ти читаєш.
Ти шукаєш вихід.
І це вже сила.

І я скажу тобі одне:

Ти не зламана.
Ти — втомлена.
І цю втому можна вилікувати.

Ця книга — твоє місце відпочинку.
Місце, де ти більше не повинна бути сильною.
Місце, де тебе ніхто не вимірює, не оцінює, не критикує.
Місце, де ти можеш нарешті бути собою.

Я поруч.
І ми підемо далі разом.