Я тільки-но зайшла до офісу, як до мене одразу підбігла моя найкраща подруга й за сумісництвом колега — Інна. Її очі буквально світилися цікавістю, ніби вона вже знала, що зі мною сталося щось незвичайне.
— Ну нарешті! — вона схопила мене за руку й потягнула ближче до свого столу. — Ти куди вчора зникла? Я тобі дзвонила разів п’ять!
Я зняла пальто й важко видихнула, намагаючись приховати усмішку, яка сама з’являлася на обличчі від спогадів.
— Це довга історія…
Інна примружилась, уважно розглядаючи мене.
— Ооо, цей погляд я знаю. Стефані, не кажи мені, що тут замішаний чоловік.
Я тихо засміялася й відвела очі до вікна, за яким повільно падав сніг.
— Можливо… лише трохи.
— Лише трохи? — Інна театрально закотила очі. — Тоді сідай і розповідай усе з самого початку. І нічого не пропускай.