11. Стефа

— Ну що, ти допила каву, тоді можемо їхати.
Стефа кивнула і швидко допила останній ковток. Коли вони вийшли на подвір’я, до них знову підбігла Скай — велика собака з м’якими, майже довірливими очима.
— Привіт, красуне, — тихо сказала Стефа, присідаючи трохи й простягаючи руку.
Скай обережно підступила ближче, вдихнула її запах і дозволила доторкнутися. Коли Стефа провела долонею по її голові, собака ще більше притиснулася, ніби впізнала щось своє.
Макс спостерігав за цим із легким здивуванням у погляді.
— Вона тільки так поводиться зі мною, — сказав він нарешті. — До інших дуже недовірлива. Вона добра, але не всіх підпускає… а тебе, схоже, прийняла.
Він затримав погляд на Скай і Стефі трохи довше, ніж потрібно, ніби сам намагався зрозуміти, чому так сталося.
Потім мовчки відчинив машину.
Дорога зайняла трохи більше двадцяти хвилин. У салоні було спокійно — без незручної тиші, але й без зайвих слів. Стефа ловила себе на думці, що поруч із ним дивно легко дихати, ніби напруга, яка зазвичай з’являється з незнайомими людьми, просто не встигає виникнути.
Коли вони під’їхали до її роботи, Макс заглушив двигун і повернувся до неї.
— Гарного робочого дня. І, будь ласка, дай відповідь на мою пропозицію, — він трохи нахилився, дістав візитівку й простягнув їй. — Можеш мені подзвонити.
Стефа взяла картку, на секунду затримавши пальці на папері.
— Так, добре… тобі також гарного дня. І дякую, що допоміг, — сказала вона тихо.
Вона злегка кивнула, відвернулася й вийшла з машини.
І вже коли дверцята зачинилися за нею, крізь шум міста вона ледь почула його голос:
— Я буду чекати на твій дзвінок.