Стефа опустила погляд до чашки кави, пальцями повільно обвела край блюдця. У кімнаті було тихо, лише годинник на стіні відраховував секунди.
— Я не хочу нав’язуватись, — додав він уже м’якше. — Але якщо тобі справді доведеться змінювати роботу… у мене є видавничий проєкт. Малий, але перспективний. Мені потрібна людина, яка добре працює з текстами. І я вже бачу, що ти саме така.
Вона здивовано підняла очі.
— Ви навіть не знаєте мене.
Ледь помітна усмішка ковзнула по його обличчю.
— Я знаю достатньо, щоб запропонувати розмову. Не більше.
Стефа на секунду замовкла. Всередині було дивне відчуття — ні довіри, ні страху, щось середнє, невловиме.
— Я можу подумати? — обережно спитала вона.
— Звісно, — він кивнув. — Але сьогодні я все одно відвезу тебе в офіс.
Вона ледь усміхнулась.
— Домовились.
Він підвівся першим, взяв ключі зі столу.
— Тоді допивай каву. У нас ще є трохи часу.
І вперше за ранок Стефа відчула, що цей день може стати кращим ніж вона думала.