7. Максим

Вечір після роботи.
Тиша навколо. Та сама, до якої я давно звик.
Темрява ковтала дорогу, а фари машини розрізали її на дві частини.
Я їхав додому.
Звичайний вечір.
Звичайна дорога.
Поки…
Не побачив її.
Спочатку — лише рух у світлі фар.
Різкий. Неприродний.
Я пригальмував.
І тоді зрозумів.
Чоловік тягнув дівчину.
Силою.
Вона виривалася.
Я навіть не пам’ятаю, як вискочив з машини.
Все сталося надто швидко.
Алекс вже був поруч. Він відтягнув того чоловіка ще до того, як я підбіг.
Удар.
Ще один.
І той впав.
Тиша.
Різка. Глуха.
І тоді…
Вона.
Вона буквально впала мені в руки.
Легка. Тремтяча.
Наче могла розсипатися в будь-яку секунду.
Її пальці вчепилися в мене, ніби я був єдиним, що тримає її в цьому світі.
Вона плакала.
Тихо. Беззвучно.
Але кожен її подих різав.
Я автоматично притиснув її до себе.
— Все… все добре, — сказав, навіть не думаючи.
І тільки тоді вона підняла на мене очі.
Заплакані.
Глибокі.
Живі.
І… Я пропав.
Наче хтось різко зупинив час.
Я дивився — і не міг відірватися.
Ніби потонув у них.
Дивне відчуття.
Незнайоме.
Небезпечне.
Я не знав, хто вона.
Звідки. Чому тут.
Але в ту мить зрозумів одне:
Я не відпущу її.

Я привіз її додому.
Дощ майже стих, але ніч залишалася такою ж важкою.
Я мовчки провів її в кімнату. Без зайвих запитань.
Не зараз. Не після того, що вона пережила.
Чому вона була одна?
Чому той чоловік її переслідував?
Питань було багато.
Але я їх відсунув.
Нехай відпочине.
Вона виглядала так, ніби трималася з останніх сил. Я залишив її і тихо зачинив двері. Пішов до своєї кімнати.
Звичний простір. Знайомі стіни.
Все як завжди.
Але щось було не так.
Я ліг, провів рукою по обличчю і закрив очі.
І одразу побачив її.
Її очі.
Заплакані. Глибокі. Живі.
Вони дивилися прямо в мене.
І затягували.
Все глибше.
Я різко відкрив очі.
Темрява кімнати.
Тиша.
— Чорт… — тихо видихнув.
Повернувся на інший бік.
Спробував заснути знову.
Але даремно.
Щоразу, коли заплющував очі — вона знову була там.
Її погляд. Її руки, що трималися за мене.
Те, як вона притиснулася…
Наче довіряла.
Мені. Незнайомому.
Я стиснув щелепу.
Це неправильно.
Занадто швидко.
Занадто сильно.
Але… Я не міг цього ігнорувати.
Щось у ній зачепило мене.
І тепер не відпускало.
Я знову закрив очі.
І цього разу не намагався втекти.