6. Стефа

Він зупинився біля дверей однієї з кімнат і відчинив їх.
— Можеш відпочити тут, — спокійно сказав Максим. — Зараз принесу тобі чисту футболку.
— Дякую… — тихо відповіла Стефа, опустивши погляд.
Кімната була просторою і світлою.
Велике ліжко, м’яке світло і дивне відчуття затишку, яке вона давно не відчувала.
Максим повернувся за кілька хвилин.
Підійшов і мовчки поклав свою футболку на ліжко.
Стефа ковзнула по ній поглядом… і відчула, як щоки трохи запалали.
Його запах.
Його простір.
— Як ти, Стефо? — тихо запитав він.
Вона підняла очі.
Як він сказав її ім’я…
Наче вони знайомі вже давно.
— Все добре… Дякую, що врятував.
Він ледь кивнув.
— Вже пізно. Можеш прийняти душ.
Ось чисті рушники.
Він простягнув їх їй.
І коли їхні пальці торкнулися…
Наче легкий струм пробіг між ними.
Стефа різко прибрала руку.
Сама не розуміючи, чому.
Наче злякалася не його.
А того, що відчула.
Максим це помітив.
Його погляд на мить став глибшим.
Але він нічого не сказав. Лиш провів рукою по її обличчю та заправив вибившийся локон і подивився таким поглядом. Він за хвилину прибрав руку та повернувся в пішов до виходу.
— Відпочивай, — спокійно додав він. — Я в кімнаті навпроти. Якщо щось потрібно — кажи.
Коротка пауза.
— Зранку відвезу тебе додому.
Стефа злегка похитала головою.
— Мені завтра потрібно на роботу…
В кутиках його губ з’явилася майже непомітна усмішка.
— Тоді завезу на роботу.
Він розвернувся до дверей.
— Надобраніч, Стефо.
— Надобраніч, Максиме…
Двері тихо зачинилися.
Стефа залишилася одна.
Вона повільно провела пальцями по тканині футболки…
і закрила очі.
Занадто багато всього за один вечір.
Зрада. Страх. Втеча.
І…
цей чоловік.
Який дивним чином став її спокоєм у найтемнішу ніч.