Розділ 21

Минуло кілька тижнів після тієї ночі, коли вони ледь не загубили одне одного. Життя знову ввійшло в звичне русло: робота, нескінченні справи, але між ними панувало нове розуміння. Вони навчилися знаходити час одне для одного, навіть у найнапруженіші дні.

Максим більше не мовчав про свої переживання, а Емма навчилася залишати хоча б годину для них двох, навіть коли графік здавався неможливим. Маленькі кроки — але саме вони зміцнили їхню близькість.

Одного вечора Максим запропонував прогулятися. Було прохолодно, але зоряне небо ніби світилися лише для них. Вони йшли алеєю старого парку, де колись гуляли школярами, і тепер це місце знову ожило новим змістом.

— Пам’ятаєш, як ми тут сиділи після уроків? — усміхнулася Емма. — Я тоді думала, що весь світ чекає попереду.

— Він і справді чекав, — відповів Максим, стискаючи її руку. — І дивися, куди він нас привів.

Вони підійшли до лавки, на якій колись залишили вирізьблені свої імена. Час зробив її старішою, але літери ще можна було розгледіти.

Максим зупинився. Його серце билося швидше, ніж зазвичай, коли він ішов до операційної. Він подивився на Емму, і в його очах відбивалося все: і роки розлуки, і біль, і нова надія.

— Еммо, — тихо сказав він, — я довго боявся, що втрачу тебе знову. Але зрозумів одне: я не хочу мати жодного життя без тебе.

Він дістав із кишені маленьку оксамитову коробочку й відкрив її. У темряві заграв світлом простий, але елегантний перстень.

— Тож… будь ласка, залишайся зі мною назавжди. Стань моєю дружиною.

Сльози знову наповнили її очі, але цього разу — від щастя. Вона прикрила рот рукою, зробила крок до нього й прошепотіла:
— Так. Звичайно, так!

Максим надів перстень на її палець і пригорнув так міцно, ніби боявся відпустити. Зоряне небо над ними сяяло яскравіше, ніж будь-коли.

Того вечора в парку вони сиділи на старій лавці, тримаючись за руки, і знали: попереду буде ще чимало випробувань, але тепер вони йтимуть крізь них разом. І цього було достатньо.