Розділ 20

Цілий тиждень вони бачилися мало. Емма поверталася пізно, а Максим часто ночував у лікарні після складних операцій. Обоє були виснажені, й замість теплих розмов усе частіше між ними виринали паузи та короткі фрази.

У п’ятницю колеги запросили Емму на корпоративну вечерю в ресторані. Вона вагалася, але зрештою погодилася — хотіла трохи відволіктися від рутини.

Максим чекав її вдома. Він накрив стіл, приготував вечерю — просту, але від щирого серця. Хотів провести час удвох, поговорити.

Та коли годинник показав десяту, одинадцяту, а від Емми все ще не було жодної звістки, у нього почало закипати всередині.

Вона повернулася близько опівночі, усміхнена й збуджена, з легким ароматом парфумів, яких він не знав.

— Ти вдома? — здивувалася вона, побачивши свічки на столі. — Ох, Максе, я зовсім забула попередити, у нас затягнулося святкування…

Він подивився на неї втомленим, важким поглядом.
— Забула? Я сидів тут три години й чекав.

Емма відчула, як у неї стискається горло.
— Я не хотіла тебе образити… Просто всі залишалися, і мені було незручно піти раніше.

— Зате залишитися пізніше — нормально, так? — його голос став різким. — Може, тобі з ними цікавіше, ніж зі мною?

Вона здригнулася.
— Що ти таке кажеш?

— Я кажу те, що відчуваю, Еммо! — він підвищив голос. — Останнім часом у мене складається враження, що я для тебе лише тінь. Ти повертаєшся вночі, розповідаєш про своїх колег, світ у тебе сяє… А я хто? Лікар, що спить по три години й чекає, поки ти згадаєш, що вдома тебе чекають?

У її очах блиснули сльози.
— Це несправедливо. Я працюю не для того, щоб віддалятися від тебе. Я роблю це і для нас теж.

— Для нас? — він гірко засміявся. — Я сьогодні зрозумів, що ми майже не бачимося. І якщо так буде далі… я боюся, що ми втратимо одне одного.

Вона не витримала.
— Не смій так казати! — її голос зірвався. — Я вже одного разу втратила тебе. І я не дозволю цьому статися знову!

У кімнаті запала тиша. Вони стояли один навпроти одного, обидва зі сльозами на очах, зіткані з болю й любові водночас.

Максим перший зітхнув і опустив плечі. Він зробив крок до неї й притиснув до грудей.
— Пробач, Еммо. Я просто… я так боюся тебе втратити.

Вона схлипнула й обхопила його руками.
— І я боюся, Максе. Але ми повинні навчитися йти поруч, навіть коли дороги здаються різними.

Вони довго стояли так, відчуваючи, як напруга повільно розчиняється. Їхні серця билися в унісон, нагадуючи: попри образи й ревнощі, любов між ними сильніша за будь-які випробування.

Того вечора вони довго говорили. Без прикрас, без прикриттів. Про страхи, про втому, про надії. І вперше за довгий час відчули справжню близькість.