Розділ 19

Дрібниці, на які вони раніше не зважали, тепер набули нового значення.

Емма часто поверталася додому пізно. Її вечори заповнювали зустрічі з клієнтами, підготовка до презентацій, обговорення нових проєктів. Вона намагалася компенсувати це теплом обіймів, але Максим усе частіше відчував, що залишається осторонь її життя.

— Ти знову затрималась, — сказав він одного вечора, коли вона зайшла до квартири після десятої.
— Максе, вибач. У нас горів дедлайн, я не могла просто піти, — вона швидко роздяглася й підійшла його обійняти.

Він притиснув її до себе, але в голосі прозвучала втома:
— Я теж сьогодні провів дванадцять годин у лікарні. Хотів хоча б повечеряти разом…

Емма винувато усміхнулася:
— Я знаю. Я обіцяю, завтра ми все надолужимо.

Та наступного дня ситуація повторилася.

У суботу вони нарешті мали провести день удвох. Але саме тоді колега подзвонила Еммі й попросила допомогти з підготовкою до важливої презентації.

— Це ненадовго, — сказала вона Максиму, вже застібаючи пальто. — Я повернусь через кілька годин.

Максим кивнув, хоча всередині відчув, як щось стискає груди. Він провів день на самоті, дивлячись на годинник і чекаючи, коли вона повернеться.

Увечері, коли Емма нарешті прийшла, він не витримав:
— Ти казала — кілька годин. Пройшло шість.

— Максе, я ж не могла залишити їх у біді. Ти ж знаєш, яка це відповідальність, — вона зняла взуття й важко зітхнула.

— А наша відповідальність одне перед одним? — тихо запитав він.

Її серце здригнулося. Вона підійшла ближче, торкнулася його руки.
— Я знаю. Пробач мені.

Вони сиділи поруч у тиші. Їхні руки переплелися, і хоча слова не могли зняти втому, обидва розуміли: попри всі дрібні образи, вони ще тримаються одне за одного.

Того вечора, коли Емма вже засинала, Максим подивився на неї й подумав: «Ми обоє зараз на різних хвилях. Але якщо ми витримаємо цей шторм, то вже ніщо нас не зламає…»