Розділ 17

Емма довго сумнівалася, чи варто йти на чергову співбесіду. Після кількох відмов її віра у власні сили похитнулася, але цього разу щось підказувало: «Спробуй».

Офіс, куди вона прийшла, був сучасним і світлим, із великими вікнами. Компанія займалася консалтингом і шукала офіс-менеджера. Здавалося, звичайна вакансія — та сама робота, яку вона робила роками.

Її співбесіду проводила жінка років сорока з доброзичливою усмішкою. Питання були стандартні, але коли Емма почала розповідати про свій досвід, про те, як у минулій компанії саме завдяки її організованості вдалося уникнути серйозних помилок у документації, очі співрозмовниці загорілися.

— У вас дуже структурне мислення, — відзначила вона. — Нам саме цього й бракує. Я думаю, ви нам підходите.

Емма вийшла з офісу з відчуттям, ніби над містом знову засвітило сонце.

Перші дні на новій роботі були напружені, але й захопливі. Вона швидко влилася в колектив, знаходила спільну мову з колегами й навіть пропонувала ідеї для оптимізації внутрішніх процесів.

Одного вечора, коли більшість працівників уже розійшлися, керівник відділу, чоловік із суворим поглядом і стриманими манерами, запросив Емму до свого кабінету.

— Знаєте, — сказав він, переглядаючи кілька папок, — ви встигли зробити більше за тиждень, ніж деякі за місяці. У мене виникла ідея: як ви ставитеся до того, щоб спробувати себе на посаді помічниці керівника? Це потребує більшої відповідальності, але й відкриває інші можливості.

Емма завмерла. Її серце калатало. Вона зовсім не очікувала такого швидкого визнання.

— Я… буду вдячна за таку можливість, — відповіла вона, намагаючись стримати хвилювання.

Вдома вона поділилася новиною з Максимом. Він щиро усміхнувся й міцно обійняв її.

— Я гордий за тебе, Еммо. Ти заслуговуєш на це.

Але в його очах майнула ледь помітна тінь. Він не показав її, та Емма все одно відчула: щось у ньому змінилося.

Поки вона розповідала деталі, Максим уважно слухав, киваючи, але думками вже був далеко. Його день у лікарні був важким, але в порівнянні з її сяючими очима його втома здавалася дрібницею.

Коли Емма заснула, він довго лежав у темряві й думав: «Вона йде вперед так швидко. А чи не залишуся я позаду?..»