Розділ 16

Перші дні в новій квартирі були схожі на медовий місяць. Вони разом готували вечерю серед коробок, разом сміялися, коли не могли знайти потрібні речі, і засинали, обійнявшись, із відчуттям новизни. Але реальність швидко нагадала про себе.

Максим щоранку йшов до лікарні. Його графік був напружений, іноді він повертався пізно вночі, виснажений, із втомленими очима. Емма залишалася сама в квартирі. Вона розпаковувала речі, намагалася облаштувати новий дім, але з кожним днем дедалі більше відчувала порожнечу.

Вона почала шукати роботу.
Резюме, співбесіди, очікування. В офісах, куди вона приходила, Емма почувалася чужою. Люди були відсторонені, поспішали, і ніхто не посміхався, як у її рідному місті.

Після кількох відмов вона сиділа в кав’ярні й гортала телефон. На очі наверталися сльози: «Може, я зробила помилку? Може, моє місце залишилося там, а не тут?»

— Ви вільні? — пролунав жіночий голос.
Перед нею стояла молода дівчина з підносом.
— Тут зайнято?

Емма посміхнулася й відсунула сумку, дозволяючи сісти. Це було маленьке знайомство, яке несподівано принесло тепло. Дівчину звали Оля, і вони швидко порозумілися. Вперше за довгий час Емма відчула, що не зовсім одна.

Та ввечері, коли повертався Максим, між ними з’являлася тінь. Він був надто втомлений, аби слухати довгі розповіді про її день, і часто просто засинав на дивані. Емма дивилася на нього й відчувала суміш ніжності й розпачу.

— Ми наче живемо разом, але я тебе майже не бачу, — тихо сказала вона одного разу, коли він уже готувався до сну.

Максим винувато подивився на неї.
— Пробач, Еммо. Це складний період, я мушу довести, що гідний цієї роботи. Але ти для мене — найважливіша.

Її очі зволожилися. Вона хотіла вірити йому, але страх, що кохання може знову вислизнути крізь пальці, стискав серце.

Наступного дня вона вийшла гуляти сама. Велике місто шуміло, люди поспішали, і в цій метушні вона почувалася ще більш самотньою. Вона зупинилася на мосту, дивлячись на річку, й думала: «Я залишила все заради нього. Але чи знайду я себе тут? Чи не загублю?»

Раптом задзвонив телефон. Це був Максим. Його голос звучав лагідно й трохи схвильовано.
— Я знаю, що тобі важко. Сьогодні ввечері не йду в лікарню. Хочу провести час із тобою.

Емма усміхнулася крізь сльози. Можливо, труднощі лише починалися, але вони вже вчилися долати їх разом.