Розділ 15

Квартира Емми нагадувала склад коробок. Вона з подивом дивилася, скільки всього накопичилося за роки. Кожна річ була маленькою історією: чашка з відбитою ручкою, яку подарувала подруга; теплий плед, у який вона загорталася в самотні вечори; книги з нотатками на полях.

Максим допомагав складати речі, жартував, аби розвіяти її тривогу. Але в його очах Емма читала те саме, що й відчувала сама: хвилювання перед невідомим.

— Дивно, — сказала вона, тримаючи в руках старий фотоальбом. — Ніби залишаю частинку себе тут.

— А може, береш із собою, — відповів він лагідно. — Бо все це — твій шлях. І він веде тебе до мене.

Її очі наповнилися теплом. Вона закрила альбом і поклала в коробку.

День від’їзду видався похмурим. Осіннє небо було сірим, а дощ крапав, ніби теж прощався. Друзі прийшли провести Емму на вокзал. Сльози, обійми, побажання щастя — усе змішалося в один емоційний вир.

Коли поїзд рушив, вона притиснулася до вікна й дивилася, як рідне місто повільно зникає за горизонтом. Їй було трохи страшно, але поруч сидів Максим. Він узяв її за руку, і в цій простій дії було більше спокою, ніж у тисячі слів.

— Ми впораємося, — прошепотів він.

Новий Київ зустрів їх шумом і рухом. Висотки, машини, натовпи — усе було іншим, значно більшим і швидшим. Емма відчувала себе краплинкою в океані.

Їхня нова квартира була невелика, але з вікон відкривався краєвид на річку. Увечері вони сиділи на підлозі серед ще нерозпакованих коробок, пили чай із пластикових стаканчиків і сміялися, що тепер живуть «по-студентськи».

— Я трохи боюся, — зізналася вона, озираючись на нові стіни.

— Я теж, — чесно відповів Максим. — Але страх зникає, коли я дивлюся на тебе.

Емма всміхнулася. Вона зрозуміла: нове життя почалося. Тут буде все — і труднощі, і радощі. Але тепер вони разом, і цього було достатньо, щоб крокувати вперед.

Наступного ранку Максим пішов у нову лікарню, а Емма залишилася вдома, розбирати речі. Вона відкрила коробку з фотокартками й довго дивилася на одну — ту саму, шкільну. І раптом усміхнулася: тепер ця фотографія вже не була символом втрати. Вона стала символом дороги, яка привела її сюди, до цього моменту.

Вона поставила фото в рамку й поставила на полицю. Минуле залишилося з нею, але вже не як біль, а як ніжний спогад.