Розділ 13

Життя знову почало набувати гармонії. Після зустрічі з Олегом Емма почувалася ніби звільненою від старого тягаря. Максим бачив це й тішився: у її погляді більше не було тіні болю. Вони будували маленькі плани на майбутнє — поїхати разом до Львова, відвідати Карпати, просто насолоджуватися тишею двох сердець.

Але все змінила одна розмова.

Максим прийшов додому пізно вночі, надзвичайно виснажений. Його очі світилися, але не від радості — від внутрішнього сум’яття.

— Що сталося? — занепокоєно спитала Емма, допомагаючи йому зняти пальто.

Він сів на диван, довго мовчав, перш ніж вимовити:
— Мені запропонували переведення. У Київський медичний центр. Це шанс, про який я мріяв. Новітнє обладнання, команда, операції найвищого рівня…

Емма відчула, як щось стисло їй груди.
— І що ти вирішив?

Максим зітхнув.
— Проблема в тому, що це означатиме переїзд. Принаймні на кілька років.

Тиша між ними стала важкою. Вона дивилася на нього, намагаючись осмислити сказане. З одного боку — його мрія, його майбутнє. З іншого — їхні стосунки, які тільки-но почали відроджуватися.

— Еммо, — нарешті заговорив він, — я не хочу втратити тебе. Але це шанс, якого я, можливо, більше не матиму.

Вона відчула, як у горлі підступає клубок.
— А ти впевнений, що саме цього хочеш?

— Я завжди мріяв бути там, де можу зробити більше. Але тепер… — він узяв її за руку. — Тепер мої мрії змінилися. Вони пов’язані з тобою.

Емма дивилася на нього й розуміла: ось воно, справжнє випробування. Любов не лише про ніжність і підтримку в горі. Це ще й вибір — між «я» і «ми».

Тієї ночі вона довго не могла заснути. У голові звучали його слова. Вона не хотіла бути перешкодою його мріям, але й не знала, чи зможе залишити все своє життя й поїхати.

Вранці вони сіли за стіл удвох.
— Я не хочу, щоб ти жертвував заради мене, — сказала вона тихо. — Якщо це твій шанс, я підтримаю тебе.

— А що буде з нами? — він дивився їй прямо в очі.

Емма вдихнула глибше.
— Якщо ми справді кохаємо одне одного, ми знайдемо спосіб. Навіть якщо буде важко.

Максим обійняв її, ніби боявся відпустити. Вона відчувала його вагання, його біль. Вони обоє розуміли: попереду стоїть вибір, який може змінити все.

Того вечора вони сиділи поруч у парку, слухали шум вітру в кронах дерев. Жоден не знав, що скаже завтра. Але вони знали одне: їхнє кохання вже не було крихким. Воно ставало силою, здатною витримати навіть відстань.