Розділ 10

Ранок видався незвичним. Емма прокинулася з усмішкою на обличчі, і причина цієї усмішки була проста: повідомлення від Максима.

«Доброго ранку, сонце. Не забудь сніданок. І не поспішай, сьогодні дощ — дай місту прокинутися повільніше».

Вона перечитала його кілька разів, відчуваючи, як щось тепле розливається по серцю. Колись вона думала, що такі дрібниці нічого не означають. Тепер розуміла — саме з них складається справжнє щастя.

Вони почали бачитися майже щодня. Після роботи Максим заїжджав до неї, і вони готували вечерю разом. Інколи це виглядало комічно: він намагався різати овочі і весь час забував, де лежить ніж, а вона сміялася, бо він залишав після себе безлад.

— Максиме, ти лікар, а не кухар, — дражнила вона його.

— Зате можу врятувати тебе від опіку, коли ти знову забудеш прихопити рушник, — відповідав він і підморгував.

Ці вечори були простими, але саме вони робили їх щасливими.

Та разом із теплом приходили й дрібні труднощі. Емма звикла жити сама: усе мало своє місце, свій порядок. Максим же був спонтанним і розкиданим. Одного разу вона знайшла його сорочку, залишену на спинці стільця, і відчула, як щось усередині напружилося.

— Ти не міг би бути трохи акуратнішим? — спитала вона різкіше, ніж хотіла.

Він підняв брови.
— Це ж просто сорочка, Еммо.

— Справа не в сорочці, — зітхнула вона, розуміючи, що починає злитися через дрібницю. — Я просто… звикла до порядку.

Максим мовчки підійшов, обійняв її ззаду.
— Ти знаєш, я теж звик жити сам. Але тепер ми разом. Давай вчитися пристосовуватися одне до одного.

Його слова розчинили напруження. Вона притулилася до нього й зрозуміла, що саме цього й боялася: нових звичок, нового життя. Але ж вона хотіла цього життя з ним.

У вихідні вони вирішили поїхати за місто — просто втекти від шуму й людей. Маленький дерев’яний будиночок на озері став їхнім прихистком. Вони гуляли берегом, кидали камінці у воду, сиділи на ґанку з гарячим чаєм.

Там, у тиші, вони вперше відчули себе не просто двома, що знову зустрілися після років, а справжньою парою.

— Еммо, — сказав він одного вечора, коли зорі відбивалися в темній воді. — Знаєш, що для мене зараз найважливіше?

— Що? — запитала вона, дивлячись у його очі.

— Що ми маємо цей момент. І що далі ми будемо мати ще багато таких. Якщо тільки ти цього хочеш.

Вона посміхнулася крізь сльози.
— Я хочу. Більше, ніж будь-коли.

Вони не знали, що попереду ще будуть випробування — справжні, серйозні. Але того вечора на озері для них існувало лише одне: вони поруч. І вони нарешті разом.