Розділ 9

Дні після тієї розмови стали напруженими. Вони все ще бачилися, але щось змінилося: у словах з’явилася обережність, у поглядах — тінь невимовного. Максим не тиснув, не питав, але його мовчання було важчим за будь-які слова.

Емма жила, ніби на дві частини: одна прагнула бути поруч із ним, друга — відштовхувала його, боячись знову відкритися й бути пораненою.

Усе вирішила випадковість.

Того вечора вона затрималася на роботі. Сутеніло, коли вона вийшла з офісу. На вулиці накрапав дощ, і вона поспіхом перебігала дорогу, коли раптом почула різкий звук гальм. Світло фар засліпило очі.

— Еммо! — голос, такий рідний, вирвав її зі ступору.

Сильна рука різко смикнула її вбік, відтягуючи з проїжджої частини. Машина просвистіла в кількох сантиметрах.

Вона ще не встигла зрозуміти, що сталося, коли опинилася в обіймах Максима. Він важко дихав, ніби пробіг марафон, і не відпускав її.

— Ти… могла… — він не закінчив. Його голос тремтів.

Емма відчула, як у неї підкошуються ноги. Вона схопилася за нього ще міцніше, і сльози самі покотилися щоками.

— Я так злякалася… — прошепотіла вона.

Він відсторонився рівно настільки, щоб подивитися їй у вічі. Його руки все ще міцно тримали її плечі.
— Ти не розумієш… Я не можу втратити тебе ще раз.

Ці слова пробили її захист. Усі роки болю, образ, недомовок раптом здалися такими дрібними перед цим простим зізнанням. Він боявся її втратити. І вона теж боялася — втратити його.

— Максиме… — її голос зривався. — Я теж не можу без тебе.

Він притиснув її до себе, і цього разу вона не відштовхнула його. Вона дозволила собі розтанути в його обіймах, дозволила серцю нарешті вибрати.

Пізніше, сидячи разом у кав’ярні неподалік, вони мовчали. Емма все ще тремтіла від пережитого, але поряд із ним відчувала безпеку. Максим тримав її руку на столі, ніби боявся відпустити.

— Я знаю, у нас є минуле, — тихо сказав він. — І воно болюче. Але я хочу, щоб ми мали майбутнє.

Емма дивилася на їхні переплетені пальці. Їй було страшно, але вперше цей страх не паралізував — він змушував рухатися вперед.

— Давай спробуємо, — сказала вона. — З початку. Без образ.

Його усмішка була найщирішою з усіх, що вона колись бачила.

Тієї ночі, повернувшись додому, Емма зрозуміла: рішення прийнято. Вона відпускає минуле. І впускає його — знову, але вже назавжди.