Розділ 8

Останні тижні їхні зустрічі стали звичними. Вечірні прогулянки після роботи, дзвінки замість «на добраніч», ранкові повідомлення, що змушували прокидатися з посмішкою.

Емма вже не намагалася приховати, як сильно тягнеться до Максима. Його присутність наповнювала будні сенсом. Після виснажливого дня в офісі їй хотілося бачити саме його обличчя, чути його сміх, дивитися, як він уважно слухає її найдрібніші історії.

Максим теж відкривався дедалі більше. Іноді, коли він розповідав про своїх пацієнтів чи дитячі спогади, його голос ставав м’яким, теплим — зовсім не таким, як у лікаря, якому доводиться щодня мати справу зі смертю й болем. У ті миті Емма бачила не суворого професіонала, а того хлопця з фотографії, з яким вона колись ділила перші поцілунки під шкільним стадіоном.

Одного вечора вони сиділи на її балконі, загорнувшись у плед. Осінь була вже прохолодною, і в руках вони тримали гарячий чай. Нічне місто шуміло десь унизу, а тут, на кількох поверхах вище, панувала затишна тиша.

— Пам’ятаєш, як ми мріяли поїхати до Львова? — усміхнувся Максим. — Ти тоді сказала, що хочеш гуляти старими вуличками й відчувати, що час зупинився.

Емма кивнула.
— Так. Я тоді ще думала, що з тобою можна було б поїхати будь-куди… і всюди було б добре.

Їхні погляди зустрілися, і між ними зависла тиша, сповнена невимовного. Він нахилився ближче, його рука ковзнула по пледу й торкнулася її пальців. Серце Емми калатало. Вона знала, що ще мить — і він поцілує її.

Але щось усередині зупинило її. Минуле. Та сама образа, що роками отруювала її думки. Вона різко відсмикнула руку.

— Еммо?.. — тихо запитав він.

Вона відвернулася.
— Пробач. Просто… я ще не готова.

У його погляді промайнула тінь болю. Він хотів щось сказати, але замовк, даючи їй простір. Тиша знову опустилася між ними — але цього разу вона була тривожною.

Емма відчула, як серце стискається. Вона справді тягнулася до нього, але частина її душі все ще жила в минулому. Чи зможе вона відпустити ту образу?

Тієї ночі вона довго не могла заснути. Перед очима стояли його очі — теплі, але з відблиском смутку. Вона розуміла: якщо не знайде сили пробачити по-справжньому, то втратить його знову.

І цього разу — назавжди.