Розділ 7

Телефон задзвонив пізно ввечері, коли Емма вже збиралася лягати спати. На екрані — ім’я Максима. Її серце стислося: він рідко телефонував у цей час.

— Алло? — вона поспішно взяла слухавку.

У відповідь почувся його втомлений голос:
— Ти… можеш приїхати до лікарні?

Вона завмерла.
— Щось сталося?

— Так. Але я просто… хочу, щоб ти була тут.

Вона не стала розпитувати, вдягнула пальто й поспіхом викликала таксі.

Лікарня світилася холодним світлом ламп. У приймальному відділенні панувала метушня: медсестри бігали з носилками, у коридорах чулися уривчасті голоси, десь плакала дитина. Емма відчула, як хвиля чужого болю накриває її, і на мить захотілося втекти. Але вона знала — він чекає.

Вона знайшла Максима в маленькій кімнаті для персоналу. Він сидів на стільці, схилившись уперед, стискаючи голову руками. Білий халат був забруднений кров’ю.

— Боже, Максиме… — тихо сказала вона й підбігла.

Він підняв голову. Його очі були почервонілі, втомлені, але коли побачив її, у них з’явилося полегшення.
— Я втратив пацієнта, — сказав він майже шепотом. — Хлопчик… десять років. Ми зробили все, що могли, але…

Емма присіла поруч і взяла його за руку. Їй було складно знайти слова. Вона відчула, що зараз йому потрібна не порада, а просто присутність.

— Ти зробив усе, що міг, — прошепотіла вона. — Ти врятував би його, якби це було можливо.

Максим мовчав. Його плечі тремтіли, і нарешті він не витримав — схилився до неї, впираючись лобом у її плече. Вона обійняла його, дозволяючи всім цим невимовним емоціям виливатися назовні.

Минуло кілька хвилин у мовчанні, перш ніж він знову заговорив.
— Я завжди боявся, що не зможу бути сильним. Що одного дня я зламаюсь.

Емма погладила його по волоссю.
— Справжня сила — не в тому, щоб ніколи не ламатися. А в тому, щоб після падіння підніматися знову.

Він підняв погляд на неї. У його очах тепер було щось інше — глибока вдячність і… тепло.
— Якби тебе не було зараз тут, я б не витримав.

Її серце стислося. Вперше за всі ці дні вона зрозуміла: їхнє минуле — це біль, але тепер вони починають писати нову історію. І цього разу вони вже не самі.

Вона обережно посміхнулася:
— Я буду. Поруч.

Максим стиснув її руку міцніше, ніж будь-коли.

Вони вийшли з лікарні вже під ранок. Місто прокидалося, небо світлішало від перших променів сонця. Втомлені, мов після довгого бою, вони йшли поруч. І вперше відчували: тепер їхні серця б’ються в одному ритмі.