Розділ 6

Дні потекли швидше. Здавалося, що після тієї кави вони обоє боялися знову зникнути з життя одне одного. Тепер — короткі повідомлення: «Як минув день?», «Тримайся, сьогодні буде важка зміна», «Дивись, бачу твою улюблену кав’ярню з вікна автобуса». І ці дрібні рядки в телефонах робили будні теплішими.

Емма ловила себе на тому, що чекає на його дзвінки. А коли він знаходив хвилину між чергуваннями, щоб зателефонувати, її серце калатало, наче вперше.

Одного вечора вони знову зустрілися. Маленький парк, що розташувався між будинками, був майже порожнім. Лавки виблискували від роси, дерева шелестіли під легким вітром. Максим приніс два стаканчики гарячого какао.

— Тобі завжди подобалося какао, правда? — сказав він, простягаючи їй один.

Емма засміялася.
— Ти пам’ятаєш навіть такі дрібниці?

— Пам’ятаю все, — тихо відповів він.

Вони сіли поруч, гріючи руки об картонні стаканчики. Спочатку розмова йшла легко — про нові фільми, про дурниці з роботи. Але потім між ними повисла тиша. Та сама, важка, коли слова ніби самі зникають.

— Чому ти тоді… пішла? — несподівано запитав Максим, дивлячись у темряву. Його голос був спокійний, але у ньому вчувалася прихована напруга.

Емма відчула, як усередині все стислося. Вона знала, що це питання з’явиться.
— Я була… занадто горда, — зізналася вона після паузи. — Ми посварилися через дурницю, але для мене тоді це здавалося зрадою. Я вирішила, що краще втекти, ніж пробачити.

Максим повільно кивнув.
— Я чекав, що ти повернешся. Думав, ти прийдеш наступного дня. Потім через тиждень. Потім через місяць.

Його слова різали серце. Емма знизала плечима, не знаходячи сміливості глянути йому в очі.
— Я теж чекала… щоб ти сам прийшов.

Він засміявся тихо, але без радості.
— Ось і маємо сім років мовчання.

Тиша між ними розрослася знову, але вже інакше — не ворожа, а сумна. Вони обоє знали: цей біль нікуди не зник. Він, як шрам, залишився на їхніх серцях.

— Максиме, — нарешті сказала Емма. — Я не хочу знову втратити цей шанс.

Він повернувся до неї, і його погляд був серйозним.
— Тоді нам треба навчитися говорити про те, що болить. Інакше ми знову підемо по колу.

Емма кивнула. Усередині було страшно, але й тепло від того, що він не відштовхує її.

Вони сиділи так довго, поки не охололо какао. А коли нарешті піднялися, щоб іти, то Максим обережно взяв її за руку. Легко, ніби боявся злякати. І це був перший їхній дотик після стількох років.

Вона не відпустила.