Розділ 5

Ніч поступово розтікалася по місту, запалюючи вікна багатоповерхівок і вуличні ліхтарі. Вони йшли поруч уже хвилин десять, не знаючи, куди саме прямують. Нарешті Максим зупинився біля маленької кав’ярні на розі, де крізь запітнілі шибки пробивалося м’яке світло.

— Хочеш кави? — запитав він, і його голос прозвучав майже невпевнено.

Емма усміхнулася.
— Дуже хочу.

Вони зайшли всередину. У приміщенні пахло свіжою випічкою й меленою кавою. М’яка музика грала фоном, кілька відвідувачів сиділи за столиками. Весь світ ніби звузився до цього маленького простору, де, на диво, стало спокійно й затишно.

Вони замовили два капучіно й сіли біля вікна. Максим зняв куртку, розслаблено відкинувшись на спинку стільця. Тепер, при світлі ламп, Емма могла краще роздивитися його. Він змінився: у погляді з’явилася глибина, у рисах — серйозність. Але водночас вона впізнавала того самого хлопця, який колись жартував на шкільних перервах і тримав її за руку в коридорі.

— Ти зовсім не змінився, — сказала вона, не втримавшись.

Максим підняв брову.
— Це комплімент чи докір?

— Комплімент, — засміялася вона, й напруга трохи розчинилася. — Ти став дорослішим, звичайно. Але очі… у тебе залишилися ті самі очі.

Він подивився на неї уважно, майже занадто довго, і вона відчула, як серце починає битися швидше.
— А ти змінилася, — сказав він тихо. — Стала… сильною. Але все одно — та сама Емма.

Вона опустила погляд на чашку, в якій піна малювала візерунок.
— Сильною? Не знаю… Я часто відчуваю, що тримаюсь на тоненькій нитці.

— Ми всі так відчуваємо, — відгукнувся Максим. — Навіть ті, хто рятує інших щодня.

На мить він замовк, ніби зважував, чи варто говорити далі. Потім додав:
— Ти знаєш… учора, коли побачив тебе, я подумав, що мені просто привиділося.

— А сьогодні? — тихо спитала вона.

— Сьогодні я бачу, що це насправді.

Їхні погляди знову зустрілися. У цих кількох словах було більше, ніж у довгих поясненнях. Вони обоє відчули, що нитка, яка колись обірвалася, починає знову з’єднувати їх.

Емма зробила ковток кави й посміхнулася, хоч у очах з’явилися сльози.
— Я так боялася, що ти мене зненавидів.

Максим відвів погляд у вікно, де калюжі відбивали ліхтарі.
— Ні. Я ніколи не міг тебе зненавидіти. Але було боляче… дуже.

Вона хотіла простягнути руку й торкнутися його, та зупинилася. Їй здавалося, що будь-який різкий рух зламає цю крихку рівновагу.

— Можна… ми спробуємо поговорити про це? — запитала Емма несміливо. — Не сьогодні, не зараз, але… колись.

Максим знову подивився на неї, і його очі стали теплішими.
— Можна.

Вони сиділи ще довго, розмовляючи про дрібниці: про роботу, про погоду, про книги, які вони читали. Це була не та глибока розмова, на яку вони обоє чекали, але саме вона повернула відчуття чогось рідного, давно втраченого й такого необхідного.

Коли вони вийшли з кав’ярні, ніч уже повністю опустилася на місто. Максим провів її до зупинки. І перш ніж попрощатися, сказав:
— Еммо… Я радий, що ти знову з’явилася в моєму житті.

Вона відповіла лише усмішкою. Але всередині відчувала: почалося щось нове.