Розділ 4

Двері лікарні зачинилися за його спиною. Максим ще кілька секунд говорив із колегою, потім потиснув руку й рушив сходами вниз. Його кроки були впевнені, але коли він помітив Емму, ноги ніби сповільнилися самі собою.

Вона стояла біля вхідної огорожі, ховаючи руки в кишенях пальта. Серце билося так, що вона ледь могла дихати.

— Ти?.. — промовив він, зупинившись за кілька кроків від неї.

— Я, — тихо відповіла Емма. Її голос тремтів, але очі не відводилися від його обличчя.

Між ними повисла тиша. Шум міста, гул машин, навіть кроки людей — усе звучало віддалено, ніби світ зник, залишивши тільки їх двох.

— Ти мене шукала? — запитав він. Не було в цих словах докору, радше здивування.

Емма ковтнула клубок у горлі.
— Так… Я… після вчорашнього… не могла просто піти додому й зробити вигляд, що нічого не було.

Максим злегка усміхнувся, але його усмішка була сумна.
— Сім років, Еммо. І ми зустрічаємось ось так, випадково, серед дощу й чужого лиха.

— Може, це й не випадково, — обережно відповіла вона. — Може, так мало бути.

Він відвів погляд убік, ніби уникав її очей.
— А може, ми просто надто довго чіпляємося за минуле.

Ці слова вдарили боляче, але водночас щиро. Емма відчула, як у грудях піднімається хвиля протесту.
— Я не можу не чіплятися, Максим. Ти був… ти є для мене більше, ніж просто спогад.

Він нарешті поглянув на неї прямо. Його очі — трохи втомлені, але такі самі теплі, як колись.
— Ти знаєш… Я теж думав про тебе всі ці роки. Але тоді… ти пішла.

Емма опустила очі.
— Я була дурною. Я образилась через дрібницю. І замість того, щоб поговорити, втекла.

— Це була не дрібниця, — спокійно сказав Максим, але в його голосі не було злості. Лише сум. — Для мене тоді це було все.

Вона відчула, як щоки запалали.
— Пробач…

Тиша знову огорнула їх. Він глибоко зітхнув, провів рукою по волоссю.
— Давай підемо трохи пройдемося. Не люблю говорити про минуле перед лікарнею.

Емма кивнула. Вони пішли поряд тихими вулицями, де ще подекуди блищали калюжі. Спершу мовчали. Але це мовчання вже було іншим — не холодним, а скоріше обережним, ніби кожне слово мало значення.

— Як ти живеш? — нарешті спитав він.

— Працюю в офісі, — відповіла вона. — Нічого особливого. А ти?

— Лікарня забирає майже все життя, — знизав плечима Максим. — Часом здається, що живу не своїм життям, а чужими болями.

Емма подивилася на нього з ніжністю.
— Але ж ти рятуєш людей. Це велике життя.

Він усміхнувся куточком губ.
— А іноді просто страшно.

Вона хотіла сказати ще щось, але слова застрягли в горлі. Було відчуття, що вони обоє стоять на межі чогось важливого. І що наступний крок вирішить усе.