Розділ 3

Наступного ранку сонце виглядало несміливо, ніби соромилося після нічного дощу. Емма сиділа біля вікна з чашкою гарячої кави, але не відчувала ні смаку, ні тепла. У голові крутився тільки один образ — Максим, його погляд, його голос, його коротке «Я теж».

Вона не спала майже всю ніч. Фотокартка лежала на тумбочці, й щоразу, коли Емма поверталася у ліжку, її очі знову й знову чіплялися за знайомий усміхнений профіль. У якийсь момент вона навіть розмовляла подумки з тим хлопцем зі світлини, намагаючись пояснити йому, чому тоді все вийшло не так.

Але він мовчав, як і завжди мовчить минуле.

— Треба його знайти… — тихо промовила вона, ставлячи чашку на підвіконня.

Ця думка з’явилася ще вночі, але тепер вона звучала чіткіше. Не просто знайти, а зустріти ще раз. Доля подарувала їй випадок — драматичний, несподіваний, але справжній. І якщо вона знову упустить його… то чи витримає вдруге?

Проте разом із бажанням прийшов і страх.
А що, як він має когось?
А якщо він більше не хоче її бачити?
А якщо для нього вона — лише частинка минулого, яку він давно відпустив?

Від цих думок Емма стискала пальці так сильно, що на долонях залишалися сліди від нігтів. Вона знала: ризик є. Але й залишатися в невідомості було нестерпно.

На роботі того дня вона була мов у тумані. Колеги жартували, ділилися новинами, хтось просив допомоги з документами, а Емма механічно виконувала завдання, не чуючи половини сказаного. Її внутрішній світ жив зовсім іншим — пошуком дороги до Максима.

Після обіду вона наважилася. Відкрила ноутбук і ввела в пошуковику його ім’я: «Максим Коновалов, лікар». Пальці тремтіли, серце билося, наче вона робила щось заборонене.

Результат з’явився відразу. Кілька статей у місцевих новинах: «Молодий лікар врятував життя пацієнтові на вулиці»… «Коновалов Максим — лікар міської клініки №3». До однієї статті навіть додали його фотографію: він у білому халаті, серйозний, зосереджений, поруч із колегами.

Емма відчула, як груди стисло солодким болем. Він був зовсім близько, у тому ж місті. Усього кілька зупинок маршруткою.

— Клініка №3… — прошепотіла вона, ніби пробуючи слова на смак.

Вечір прийшов непомітно. Замість того щоб їхати додому, вона вийшла на зупинці біля лікарні. Будівля виглядала звичайно: сірий фасад, вікна з жалюзями, вхідні двері, де люди безперервно заходили й виходили. Для когось — звичайний робочий день. Для Емми — межа між минулим і майбутнім.

Вона стояла кілька хвилин, стискаючи в кишені телефон. Зробити крок було важче, ніж вона думала.

А якщо він навіть не згадає її? Або, гірше, зробить вигляд, що згадав, тільки з ввічливості?

Її губи самі ледь чутно промовили:
— Максим…

І в цю мить двері лікарні відчинилися. На сходах з’явився він. Трохи втомлений, у темній куртці поверх халата, з медичною сумкою через плече. Він говорив із колегою, але потім підняв голову — і помітив її.

В їхніх поглядах знову спалахнув вогонь, той самий, що й учора на вулиці. І Емма зрозуміла: втекти вже не зможе.