Розділ 2

Сирена швидкої стихла, машина від’їхала, забравши літнього чоловіка до лікарні. Дощ трохи вщух, лишаючи на тротуарі калюжі, в яких відбивались ліхтарі. Люди, що зібралися довкола, поволі розійшлися. Лише Емма стояла, мов прибита до землі, і не могла відвести очей від фігури, яка все ще перевіряла щось на асфальті.

Максим.

Він підвівся, струсив із рук краплі дощу, випростав плечі. У його рухах було щось таке знайоме й водночас нове: впевненість, яка приходить із роками, і та сама уважність, яку вона пам’ятала ще зі школи, коли він завжди помічав, якщо їй було сумно.

Їхні погляди зустрілися.

— Емма?.. — тихо вимовив він, наче боявся, що ім’я зникне разом із дощем.

Вона кивнула, намагаючись усміхнутися, але усмішка вийшла тремтливою.

— Так… Це я.

Кілька секунд вони просто дивилися одне на одного. Час розтягнувся, як тоді, у школі, коли він вперше доторкнувся до її руки. Тільки тепер вони були дорослішими, змужнілими — і між ними стояли роки мовчання.

— Давно не бачились, — нарешті сказав Максим. Його голос був спокійний, але очі видавали хвилювання.

— Сім років… — прошепотіла Емма. Вона знітилася, адже слова прозвучали занадто особисто, наче зізнання.

Максим зітхнув і поглянув убік.
— Так. Час летить швидко.

Її серце стискалося. Вона хотіла сказати щось більше, розповісти, як часто згадувала його, як шкодувала про минуле… але язик ніби приріс до піднебіння. Вона лише кивала, дивлячись на нього з сумішшю радості й болю.

Він поправив медичну сумку, яку тримав через плече.
— Мені треба повертатися. У лікарні ще багато роботи.

Емма відчула, як у грудях піднялася хвиля паніки. Невже він зараз піде — і все знову розсиплеться, як тоді?

— Максим! — вигукнула вона, сама здивувавшись силі власного голосу. Він зупинився й обернувся. — Я… рада, що зустріла тебе.

Він трохи нахилив голову, і на його обличчі з’явилася м’яка, майже невидима усмішка.
— Я теж.

І пішов, зникаючи за рогом вулиці, лишивши її одну під дрібним дощем, із серцем, яке билося так швидко, що Емма не знала, чи витримає ще хоч одну таку мить.

Вона притиснула до грудей сумку, в якій лежала стара фотографія, і подумала: “Цього разу я не відпущу. Не можу.”