Розділ 1

Дощовий вечір обіймав місто, ніби ховав його у сіро-блакитну пелену. Краплі стікали по вікнах маршрутки, в якій сиділа Емма, втомлено вдивляючись у розмиті вогні вулиць. Їй здавалося, що вся ця дощова монотонність відображає її настрій: день минув у нескінченних звітах, телефонних дзвінках і дрібних офісних клопотах, які виснажували її більше, ніж вона могла б уявити.

Вона працювала офіс-менеджером у невеликій компанії. Робота не була мрією, але давала стабільність. Колеги часто називали її «надійною», бо на неї завжди можна було покластися. Проте за цією надійністю ховалася втома й самотність, які Емма вже майже навчилася приховувати навіть від себе.

Вдома її чекала тиша. Маленька однокімнатна квартира зустрічала запахом кави, що залишився від ранку, і шелестом дощу за вікном. Емма кинула сумку на стілець, роззулася й відразу увімкнула настільну лампу. М’яке жовте світло залило кімнату. Вона сіла на диван, провела рукою по столу, на якому лежала купа старих журналів, і випадково зрушила коробку зі спогадами, яку давно не відкривала.

Кришка зсунулася, і з неї випала фотографія.

Емма нахилилася, взяла її в руки й завмерла. На знімку — двоє школярів, сміх у їхніх очах, щира безтурботність. Вона сама, ще з косами, й він — Максим. Його обличчя було таке знайоме, таке рідне, що серце різко стислося.

Їй здалося, що час зупинився. Дихати стало важче. Спогади, які вона так довго намагалася заглушити роботою, буденністю, телефонними розмовами й нескінченними справами, виринули з глибин пам’яті, наче хтось розчинив двері в минуле.

— Максим… — прошепотіла вона.

Її очі наповнилися слізьми. Вона згадала, як він колись тримав її за руку на випускному вечорі, як вони мріяли вступити до університету в одному місті. Але життя розвело їх: одна випадкова сварка, слова, сказані в емоціях, її образа… і все зруйнувалося. Вона поїхала в інше місто, він залишився. Відтоді минуло сім років.

Емма сховала обличчя в долоні. Вона була виснажена не тільки від роботи — її душа прагнула тепла, розуміння, простого слова «ти не одна». І в цю мить у її серці зародилося болюче, але яскраве бажання: повернути минуле, повернути його.

Вона сиділа так довго, аж поки не відчула, що повітря в кімнаті стало задушливим. Відкривши вікно, Емма вдихнула свіже повітря й раптом вирішила пройтися під дощем. Їй хотілося розвіяти думки.

Вулиці сяяли у відблисках ліхтарів, а тротуар блищав від води. Емма йшла без мети, просто слухаючи звук дощу. І раптом неподалік, на розі вулиці, вона побачила гурт людей. Хтось кликав на допомогу.

— Швидку! Викличте швидку! — крикнув чоловік.

Емма підійшла ближче: на землі лежав літній чоловік, йому було дуже зле. Хтось уже телефонував у «103». Вона відчула, як у грудях серце забило швидше — страх, безпорадність, але й сильне бажання допомогти. Вона нахилилася до чоловіка, тримаючи його за руку, ніби своїм теплом могла втримати його життя.

Минуло кілька хвилин, і на вулицю в’їхала машина швидкої. Двоє медиків швидко вискочили з неї. Один із них, високий чоловік у темній куртці, нахилився до постраждалого… і Емма застигла.

Це було обличчя, яке вона щойно бачила на фотографії.

— Максим… — знову прошепотіла вона, але цього разу він почув.

Він підвів голову, поглянув на неї — і в його очах на мить з’явився шок. Він ніби не вірив, що бачить її. Та швидко повернувся до справи, дав вказівки колезі й зосередився на пацієнтові.

Емма стояла осторонь, розгублена, із серцем, яке билося так гучно, що здавалося, його почує весь світ. Минуле повернулося. І разом із ним повернувся той, кого вона думала ніколи більше не зустріне.