Епілог

Епілог. Київ

Наша квартира на Печерську ще пахне свіжою фарбою і новими книжками. З панорамних вікон відкривається захоплюючий вигляд на Дніпро, що виблискує золотими відблисками заходу сонця, і зелені корони столітніх каштанів, що схиляються до води. Назар щойно повернувся з лікарні — втомлений після складної операції, але з тим особливим блиском в очах, яке з'являється, коли він знає, що врятував чиєсь життя.

Він уже третій місяць очолює кардіологічне відділення в одній з найпрестижніших лікарень столиці. Спочатку довго вагався, розмірковував, чи варто братися за таку відповідальність. Але врешті погодився — не заради кар'єри чи грошей, а заради нас. Заради нашого спільного майбутнього.

— Ти знову щось чарівне готуєш? — питає з порогу, скидаючи піджак і вдихаючи запах кориці, ванілі та печених яблук, що розливається по кухні.

— Шарлотку. Твою улюблену, — відповідаю, не відриваючись від духовки, з якої доноситься спокусливе шипіння. — І наш малюк, здається, теж в захваті — цілий день танцює, — ніжно кладу руку на округлий живіт, де під серцем росте наше спільне диво.

Назар м'яко підходить ззаду, обіймає мене за талію — наскільки це можливо з моїм уже помітним животиком — і притискається губами до тієї чутливої ямки за вухом, яку він знає напам'ять. Його дотик все ще викликає мурашки по всьому тілу, як і десять років тому, в школі.

— Привіт, крихітко, — шепоче він, кладучи свою долоню поверх моєї на животі. — Тато повернувся.

І наче у відповідь наша дитинка активно штовхається, змушуючи нас обох розсміятися від щирої радості.

Наші погляди зустрічаються у дзеркалі на кухонній стіні — і в них, очах, вся наша історія: минуле з його болючими розлуками та безсонними ночами, коли ми сиділи біля телефонів за кілометри один від одного; теперішнє з його теплим спокоєм та абсолютною впевненістю; майбутнє з його безмежними можливостями і мріями.

— Іноді не віриться, що ще рік тому ми ледь не втратили одне одного назавжди, — каже він тихо, його голос тремтить від ностальгійних спогадів про ті жахливі місяці невизначеності.

— Але не втратили, мій коханий, — усміхаюся, притуляючись спиною до його міцних грудей. — Бо обрали любов замість страху. Обрали одне одного замість гордості.

Ми сідаємо за невеликий кухонний столик біля вікна, де ще стоять напівпорожні коробки з весільним посудом — подарунками від друзів. Крізь скло ллється м'яке вечірнє світло, що робить нашу оселю ще затишнішою.

Я працюю в новому салоні краси в самому серці Києва — невеликому, але вишуканому. Поки що без амбітних планів розширення — львівський "Incanto" продовжує приносити стабільний прибуток, а Оксана керує ним бездоганно, наче це її власна дитина. Зараз мій головний і найважливіший проєкт — той, що активно дає про себе знати під ребрами і не дає спокійно насолодитися вечерею.

— Як пройшов твій день, любий? — питаю, розрізаючи ще теплу, золотисту шарлотку.

— Складний, але неймовірно цікавий. Завтра рано буде операція на відкритому серці — дуже делікатна, на чотирьох клапанах одночасно. — Його очі загоряються тим вогником, який я так обожнюю. — Але з командою, яку я сам підбирав місяцями, все буде чудово. Вони довіряють мені беззастережно, а я — їм.

Я дивлюся на нього — сильного, цілеспрямованого чоловіка, але з такою безмежною ніжністю в карих очах, коли він говорить про рятування життів, про свою місію, про нас. Він кардинально змінив своє життя, готовий був залишити престижну посаду в Києві, відмовитися від блискучих перспектив — усе заради нас. А я навчилася не боятися змін, не тікати від нових можливостей, не ховатися за стіною власних страхів.

— Як думаєш, — каже Назар, переплітаючи наші пальці на столі, — хлопчик чи дівчинка?

— Дівчинка, — відповідаю без найменших вагань, мимоволі посміхаючись. — І буде такою ж неймовірно впертою, як ми обоє.

Він вибухає щирим сміхом — тим самим, що зачаровував мене ще в школі. Потім його обличчя стає серйознішим:

— Якою б вона не народилася, головне, щоб росла щасливою і любленою.

— Обов'язково навчимо її цьому, — обіцяю, стискаючи його руку. — На власному прикладі.

Надворі повільно сідає сонце, розфарбовуючи небосхил у казкові відтінки рожевого, золотого та багряного. Дніпро миготить тисячами діамантових бризок. Наша квартира поступово наповнюється м'яким вечірнім світлом, а разом з ним — відчуттям абсолютної гармонії та безмежного щастя.

Наша історія кохання почалася з несподіваної, майже магічної зустрічі на вечорі випускників. Тоді здавалося, що це лише миттєвий спалах ностальгії, красива пригода з далекого минулого. Але вона виросла в щось справжнє, велике і вічне — почуття, що витримало випробування відстанню і часом, сумнівами і страхами, розлуками і болючими розмовами до світанку.

Ми більше не мчимо назустріч одне одному через сотні кілометрів автострад. Ми нарешті разом, назавжди разом. І коли Назар нахиляється до мене, його губи знаходять мої — спочатку ніжно, обережно, а потім з усією пристрастю, яку ми так довго стримували на відстані. У цьому поцілунку — вся наша історія: гіркота розлук і солодкість зустрічей, тривожні сумніви і тверда впевненість, болюче минуле і світле майбутнє.

Ми пройшли довгий шлях, щоб навчитися кохати по-справжньому. Бути поруч не лише тілом, а й душею. Не тільки говорити, а й насолоджуватися тишею. Довіряти. Прощати. Вибирати одне одного щодня, щогодини, щохвилини.

Назавжди.