Розділ 14.

Я прокинулася ще до світанку — з відчуттям, що більше не маю права чекати. В грудях билося серце, наче птах, що намагається вирватися з клітки. Уперше за місяць я точно знала, чого хочу.

Поспіхом зібралася, навіть не подумавши про сніданок. По дорозі в аеропорт зателефонувала Оксані і коротко пояснила ситуацію. Вона, мудра жінка, лише тихо засміялася:

— Нарешті! Я вже думала, ти ніколи не наважишся.

Літак до Києва летів вічність, хоча насправді це була лише година. Я сиділа біля вікна, дивлячись на хмари, і вперше за довгий час відчувала справжню впевненість у собі. Не страх, не сумніви — саме впевненість.

У таксі до лікарні руки тремтіли так, що ледь могла набрати його номер. "Назар, я в Києві. Де ти зараз?" — написала в повідомленні, бо голос міг підвести від хвилювання.

Відповідь прийшла миттєво: "У лікарні. Валеріє, що сталося?"

Я не відповіла. Хотілося побачити його очі, коли скажу те, що мучило місяць.

У холі лікарні було людно — пацієнти, відвідувачі, медперсонал у білих халатах. Я роздивлялася кожне обличчя, поки не побачила його.

Назар стояв біля ліфта, очевидно чекаючи мене. У білому халаті, з темними колами під очима від безсонних чергувань, але все такий же — зосереджений і водночас рідний до болю. Волосся трохи розкуйовджене, він нервово провів рукою по ньому, коли наші погляди зустрілися.

— Назар, — кликнула я, відчуваючи, як голос тремтить від хвилювання.

Він не рухався, лише дивився на мене, наче не вірив своїм очам. У його погляді з'явилося щось невловиме — здивування, надія, страх. Здавалося, він боявся дихнути, щоб не спугнути цей момент.

Я підійшла ближче, відчуваючи, як ноги ледь мене тримають. Навколо продовжувалося звичайне лікарняне життя, але для нас двох час зупинився.

— Я продала салон, — сказала швидко, поки не втратила сміливість. — Власне, майже. Залишила тільки двадцять відсотків частки. Оксана керуватиме львівським салоном, а я... — голос зірвався, але я продовжила, дивлячись йому прямо в очі, — а я хочу бути там, де ти. Хочу відкрити філію тут, у Києві. Життя — це ж не лише стіни й робота. Це те, хто поряд.

Назар мовчав. Його карі очі, в яких я колись розчинялася, дивилися на мене з такою інтенсивністю, що перехоплювало подих. І ця тиша була гучнішою за крик, повнішою за будь-які слова.

— Вибач мені, — прошепотіла я, відчуваючи, як очі наповнюються слізьми. — Вибач, що була такою боягузкою. Що змушувала тебе жертвувати всім заради мене, замість того, щоб самій зробити крок назустріч.

Він підійшов ближче — повільно, обережно. Простягнув руку до моєї щоки, і його дотик був ніжним, наче до найдорожчого скарбу.

— Леро, — голос його був хрипким від хвилювання. — Ти впевнена? Ти справді готова змінити все?

— Так, — відповіла я, накриваючи його руку своєю. — Уперше за довгий час я абсолютно впевнена. Я кохаю тебе. Завжди кохала. І більше не хочу жити без тебе.

Тоді він обійняв мене — так, як тільки він умів: бережно і міцно водночас, ніби збирав мої уламки назад у ціле. Я відчула знайомий запах його одеколону, змішаний із госпітальними ароматами, відчула, як його серце б'ється біля моєї щоки, так само швидко, як моє.

— Боже мій, Леро, — прошепотів він у моє волосся, міцніше притискаючи до себе. — Скільки ночей я уявляв цей момент. Скільки разів хотів подзвонити тобі...

— Я теж скучила, — зізналася я крізь сльози. — Кожну секунду. Коли бачила твої фото в соцмережах, коли читала про операції, які ти проводиш... Я так пишаюся тобою, так кохаю...

Він відсунувся, щоб подивитися мені в очі. Його долоні обрамили моє обличчя, великі пальці ніжно витерли сльози.

— Ти найсміливіша жінка, яку я знаю, — сказав він тихо. — Просто інколи потрібен час, щоб знайти в собі цю сміливість.

— Назар, я... — почала я, але він не дав закінчити.

Його губи торкнулися моїх — спочатку обережно, ніби запитуючи дозволу, а потім пристрасно, з усією тугою та коханням, що накопичилися за ці довгі тижні розлуки. Цей поцілунок був водночас ніжним і відчайдушним — він мав присмак сліз, надії та нескінченного кохання.

Коли ми нарешті відірвалися одне від одного, навколо нас звучали оплески. Виявилося, що медсестри, лікарі та пацієнти спостерігали за нашою зустріччю. Хтось навіть витирав очі.

— Доктор Коваль нарешті щасливий, — почула я чийсь радісний голос. — Ми вже місяць дивилися, як він мучиться.

Назар засміявся — тим щирим сміхом, який я так кохала.

— Хочеш піти звідси? — запитав він, не відпускаючи мене з обіймів.

— Так, — кивнула я. — Хочу бути з тобою. Тільки з тобою.

Того вечора в його квартирі ми говорили до світанку. Планували майбутнє, згадували минуле, сміялися і плакали одночасно. А коли слова закінчилися, залишилася тільки ніжність — безмежна, щира, яка повертала нас до життя після місяця напівіснування.

Назар цілував кожну частинку мого обличчя — повіки, скроні, куточки губ, ніби хотів запам'ятати кожен дотик. Його руки гладили моє волосся, а в очах палав вогонь такого кохання, що від нього паморочилося в голові.

— Моя кохана, — шептав він у темряві. — Моя Леро. Більше ніколи не відпущу тебе.

І я вірила кожному його слову, тонучи у шаленому вирі його ніжності. Ця ніч стала новим початком — не тільки для нас двох, а для нового життя, де страхи поступилися місцем коханню, а сумніви — непохитній вірі в те, що ми створені одне для одного.

Бо любов — це не ідеальні обставини. Це вибір. І цього разу ми зробили його разом, назавжди.