13.2.

Телефон дзвонив довго, наполегливо, ніби хтось знав, що я вагаюся взяти трубку. Незнайомий київський номер світився на екрані, і щось в глибині душі підказувало — цей дзвінок змінить все. Інтуїція волала тривогу, серце калатало, наче птах у клітці.

— Слухаю, — відповіла я нарешті, намагаючись звучати байдуже, хоча пальці тремтіли.

— Це Валерія? — почувся низький, оксамитовий жіночий голос з ледь помітним київським акцентом. Голос був впевненим, майже владним. — Ви знайомі з Назаром Ковалем?

Час ніби зупинився. Серце здригнулося так сильно, що я ледь не впустила трубку. В голові миттєво промайнули всі найгірші сценарії — вона, суперниця, яка дзвонить, щоб повідомити про їхні стосунки. Може, вони разом, може, заручилися...

— Так, знайома, — вимовила я, намагаючись контролювати голос. — А хто питає? З ним щось трапилося?

Пальці мимоволі стиснули краєчок білого робочого халата. Тканина затріщала під натиском.

— Ні-ні, з ним все гаразд, — поспішила заспокоїти незнайомка, і в її голосі з'явилися теплі нотки. — Я лікар Анастасія Петренко, працюю з ним в одній лікарні. Він просив мене вам зателефонувати.

Полегшення змінилося новою хвилею тривоги. Колега? Чому не сам? Що сталося?

— Просив? Але чому сам... — не розуміла я, закушуючи нижню губу до болю.

— Він каже, що не хоче тиснути на вас, — голос лікарки став м'якшим, майже материнським. — Але хоче, щоб ви знали: він подав заяву на переведення до Львова.

Світ здригнувся і перевернувся догори ногами. Пальці знайшли на халаті маленький перламутровий ґудзик і почали нервово його крутити.

— Що? — ледь вимовила я, відчуваючи, як пересохло в горлі.

— Погодився на вакансію у львівській обласній лікарні, кардіологічне відділення, — продовжувала Анастасія, а я чула кожне слово наче крізь воду. — Зарплатня, звичайно, значно менша, але він каже, що це не важливо. Переїжджає вже наступного місяця.

Ґудзик під натиском пальців відірвався з тихим клацанням і покотився по підлозі. Руки тремтіли так сильно, що я ледь тримала телефон.

— Але чому... чому він мені сам не сказав? — прошепотіла я, стискаючи зуби, щоб стримати сльози.

— Каже, що не хоче, щоб ви відчували себе винною чи зобов'язаною, — в голосі лікарки почулася щира турбота. — Просто хоче бути поруч, якщо ви передумаєте щодо ваших стосунків. Валерія, він дуже вас кохає. Я бачу, як він мучиться останній місяць.

Сльози нарешті прорвали дамбу і потекли по щоках, а я безсило опустилася в косметологічне крісло.

— Я... я не знаю, що сказати, — вимовила крізь сльози.

— Не треба нічого казати мені, — м'яко сказала Анастасія. — Але, можливо, варто сказати йому.

Коли розмова закінчилася, я довго сиділа нерухомо, дивлячись на телефон крізь пелену сліз. Навколо запанувала оглушлива тиша — лише цокання настінного годинника відраховувало секунди моєї нерішучості.

Назар переїжджає до Львова. Заради мене. Жертвує своєю блискучою кар'єрою в престижній столичній клініці, високою зарплатнею, науковими перспективами, можливістю працювати з найкращим обладнанням.

А я... а я чого варта, якщо не змогла зробити те ж саме заради нього?

Руки самі піднялися до обличчя, пальці втерли сльози, розмазавши тушку. В дзеркалі я побачила своє відображення — розпачливе, розгублене, з почервонілими очима та тремтячими губами.

"Чому ти така боягузка?" — прошепотіла я власному відображенню. — "Чому завжди обираєш безпечний шлях?"

Спогади почали налітати хвилями. Назар після аварії — як він не відходив від мене ні на крок, годував з ложечки, коли руки не слухалися, читав вголос, щоб я не сумувала. Як пропустив важливу конференцію в Одесі, тільки щоб побачитися зі мною на вихідних. Як дивився на мене тими медово-карими очима, повними такого кохання, що перехоплювало подих.

"Скільки разів він доводив своє кохання, а ти... ти навіть не спробувала", — болісно стиснулося серце.

Згадала його слова під час останньої зустрічі: "Я кохаю тебе. Завжди кохатиму. Але не можу змусити тебе змінити життя заради мене."

А тепер він змінює своє заради мене.

— Ні! — вголос сказала я порожній кімнаті. — Це неправильно!

Піднялася з крісла різким рухом, почала нервово ходити по кабінету. Халат розпахнувся там, де відірвався ґудзик, але це було неважливо.

"Назар як ніхто заслуговує на кар'єру і на щастя. Він — геніальний хірург, він рятує людські життя! Я повинна усе виправити."

Але як? Що сказати? "Привіт, чула, що ти переїжджаєш заради мене, тому я тепер почуваюся винною"?

Підійшла до вікна, притиснулася лобом до прохолодного скла. За вікном листопадовий вечір огортав Львів темними обіймами, вуличні ліхтарі запалювалися один за одним, створюючи затишну картину. Десь там, за трьома сотнями кілометрів, Назар сидить у своїй київській квартирі і, можливо, теж дивиться у вікно.

"Чи не надто пізно тепер усе виправити?" — терзали сумніви. "А раптом він уже не хоче мене бачити? Раптом це просто жест відчаю, а не кохання?"

Але згадала голос лікарки Анастасії: "Він дуже вас кохає. Я бачу, як він мучиться."

Сльози знову навернулися на очі, але цього разу це були не сльози розпачу, а сльози розуміння та рішучості. Я зрозуміла, що зробила найбільшу помилку в своєму житті. Дозволила страху перед змінами перемогти справжнє кохання. Поставила свій маленький, хай і улюблений бізнес, вище почуттів, що трапляються раз у житті.

Треба діяти. Негайно. Поки не передумала, поки знову не заговорив голос розсудку про ризики та невизначеність.

У серці після довгих тижнів темряви нарешті запалився не просто вогник надії — полум'я рішучості, що обіцяв спалити всі страхи і сумніви.