Розділ 13.

Листопад у Львові тягнувся нескінченно довго, наче час застиг у янтарних кристалах дощових крапель на вікнах мого салону. Кожен день був схожий на попередній — сіра пелена за вікном, запах вогкого листя та невидима тяжкість, що тиснула на груди з самого ранку.

— Валеро, твоя дев'ята клієнтка вже чекає, — сказала Оксана, обережно заглядаючи до мого кабінету. — Пані Стефанія на комплексний догляд за обличчям.

Я кивнула, не підводячи очей від дзеркала, де розглядала власне відображення. Консилер під очима вже розтікся — знову плакала вранці, коли прокинулася від сну, де ми з Назаром гуляли осіннім парком Івана Франка, а він розповідав про якусь смішну історію з лікарні. Прокидання було щоразу болючим поверненням до реальності.

Пані Стефанія — моя постійна клієнтка, елегантна жінка п'ятдесяти років, яка завжди приходила з букетом свіжих хризантем зі свого городу.

— Доброго ранку, моя дорога, — привітала вона мене теплим голосом, але одразу нахмурилася. — Валерочко, ти виглядаєш жахливо! Що з тобою сталося?

— Все гаразд, пані Стефаніє, — відповіла я, змушуючи себе посміхнутися. — Просто трохи втомилася. Осінь, знаєте...

Але вона не повірила. Її мудрі сірі очі уважно вивчали моє обличчя, поки я готувала засоби для процедури.

— Дитинко, — сказала вона м'яко, коли я почала наносити очищувальний тонік, — я материнським серцем відчуваю — у тебе горе. Серцеве горе.

Руки мимоволі затремтіли, і я ледь не розлила тонік на білосніжну серветку.

— Пані Стефаніє, давайте краще про вас поговоримо, — спробувала я змінити тему. — Як ваші троянди? Встигли укрити на зиму?

— Троянди піднімуться, — сказала вона задумливо. — А от розбите серце... Валерочко, хіба можна ховати таке горе? Воно ж тебе зсередини роз'їдає.

Сльози навернулися самі собою. Я відвернулася, робив вигляд, що шукаю щось у шафці з косметикою.

— Розкажи мені, — попросила пані Стефанія. — Я ж бачу, як ти мучишся. Може, разом щось придумаємо?

І я розказала. Поки робила їй масаж обличчя шовковими рукавичками, поки наносила живильну маску з морськими водоростями, слова самі виливались з душі. Про Назара, про наші стосунки, про страх змін, про те, як ми не змогли знайти компроміс.

— Ах, дурненька, — прошепотіла пані Стефанія, коли я закінчила. — Та хіба ж любов вимірюють кілометрами? Хіба справжнє кохання можуть зупинити якісь там кордони міст?

— Але ж кар'єра, бізнес... — почала я.

— А що таке кар'єра без людини, з якою хочеш нею ділитися? — перебила вона. — Валерочко, я прожила шістдесят років, і скажу тобі: справжнє кохання трапляється раз у житті. А роботу можна знайти скрізь, якщо в тебе золоті руки, як у тебе.

Коли пані Стефанія йшла, вона міцно обняла мене і сказала:

— Подумай над моїми словами, дитинко. І не дай гордості забрати у тебе щастя.

Ввечері я, як завжди останнім часом, йшла додому пішки. Моє авто стояло під будинком з табличкою "Продається", але я навіть дивитися на нього не могла. Кожен раз, коли бачила цей автомобіль, згадувала ту жахливу аварію, госпіталь, і як Назар не відходив від мене ні на крок.

Вулиця Дорошенка восени особливо красива — стрункі каштани скидали останнє золоте листя, а в вітринах кав'ярень вже світилися теплі вогники. Проходжу повз "Світ кави", де ми з Назаром так любили сідати біля вікна і спостерігати за перехожими, і серце знову боляче стискається.

— Звичайний американо? — питає Максим, коли я машинально заходжу всередину.

— Ні, сьогодні гарячий шоколад, — кажу, сідаючи за наш колишній столик біля вікна.

Дощ почав моросити, і краплі повільно стікали по склу. Діти бігли повз кав'ярню з яскравими парасольками, пари поспішали, затулившись під одним дахом, а я сиділа сама і думала про те, як усе могло б бути інакше.

Телефон дзвонить — дзвонить Марійка.

— Валерочка, привіт, — її голос звучить обережно. — Як справи?

— Нормально, — відповідаю автоматично, хоча знаю, що вона не повірить.

— Слухай, я чула... — вона вагається. — Чула, що ви з Назаром... розійшлися?

— Не склалося, — коротко кажу, намагаючись, щоб голос не тремтів.

— Але ж ви кохали один одного! Я бачила, як ви дивилися одне на одного. Таких поглядів не підробиш!

— Кохання — це не завжди достатньо, Марійко.

— Валерія, а можна запитання? Ти справді думаєш, що робиш правильно? Або просто боїшся?

Її слова вражають точно в ціль. Я мовчу, не знаючи, що відповісти.

— Подумай про це, — м'яко каже вона і кладе трубку.

Наступні дні в салоні проходять, як у тумані. Я роблю процедури механічно, майже не розмовляю з клієнтками, що дуже їх дивує. Адже раніше мої сеанси були схожі на психотерапію — жінки приходили не тільки за красою, а й за душевним спокоєм.

— Валеро, — каже Оксана, коли ми залишаємося наодинці після роботи, — що з тобою? Ти зовсім не та людина, яку я знаю. Навіть пані Ірина сьогодні спитала, чи все у тебе гаразд.

Пані Ірина — моя найвибагливіша клієнтка, яка завжди знаходить до чого причепитися.

— І що ти їй відповіла? — питаю, автоматично прибираючи робоче місце.

— Сказала, що у тебе особистісна криза. Вона засміялася і сказала: "Ну нарешті! А то думала, що Валерка взагалі без нервів."

Ми обидві усміхаємося, але усмішка швидко згасає.

— Валеро, ти не можеш так далі жити, — серйозно каже Оксана. — Ти худнеш на очах, постійно плачеш, робота страждає. Може, все-таки подзвониш йому?

— Навіщо? — питаю, відчуваючи, як накочується знайома хвиля відчаю. — Щоб знову поговорити про те, що у нас немає майбутнього?

— А що, якщо є? Що, якщо ви просто не там шукали вихід?

Але я лише махаю рукою. Мені здається, що всі шанси втрачені, що я сама все зруйнувала своєю нерішучістю та страхом.

Через місяць після нашої останньої розмови — я точно рахувала дні — сталося щось неочікуване. Я сиділа в салоні, роблячи вечірнє прибирання, коли задзвонив телефон. Номер був незнайомий, київський.