12.3.

Ввечері, коли закрився салон, я довго сиділа в своєму кріслі, дивлячись на телефон. Заставка — наше перше селфі — дивилася на мене з екрану, і я майже фізично відчувала біль розлуки. Три дні не чулися. Три дні, які здавалися роками.

Пальці самі набирали йому, але я скидала виклик у останню секунду. Що скажу? Що скучаю так, що не можу дихати? Що готова на все заради нього, але боюся залишитися ні з чим?

Настала ніч, і я лежала у ліжку, дивлячись на полотно з нашою фотографією. Золотий захід сонця над озером, наші щасливі обличчя, його руки, що міцно обіймають мене. Сльози текли по щоках, солоні і гіркі. Назар став не просто коханим чоловіком — він став моїм домом, моїм спокоєм, моєю мрією про майбутнє. А тепер цей дім руйнувався, і я не знала, як його врятувати.

Наступні дні проходили в тривожному очікуванні. Ми майже не спілкувалися — тільки коротко, по справах. "Як справи?" — "Нормально. А у тебе?" — "Теж нормально." Але за цими "нормально" крилася біль розлуки і страх майбутнього.

Я консультувалася з юристами щодо продажу салону. Ціну назвали хорошу — більше, ніж я очікувала. Але коли уявила, як віддаю ключі новому власникові, серце обливалося кров'ю. П'ять років життя, п'ять років мрій і зусиль. Мій салон був не просто бізнесом — це була частина мене.

А ще я їздила до Києва, дивилася ринок косметичних послуг. Конкуренція там була жорстокою — на кожному розі салони краси, досвідчені майстри, раскручені бренди. Але можливостей теж було більше — великий місто, багато клієнтів, вищі ціни. Можна було почати заново, якщо вистачить сміливості.

Назар теж не сидів склавши руки. Під час одного з наших коротких дзвінків він згадав, що спілкувався з колегами у Львові, дізнавався про вакансії. Але для спеціаліста його рівня варіантів було небагато. Львів — не Київ, тут не потрібні десятки кардіохірургів.

— Є одна можливість, — сказав він якось. — Приватна клініка шукає спеціаліста. Зарплатня менша, але...

— Але ти будеш тут, — закінчила я, відчуваючи, як серце забилося швидше.

— Але я буду там, де ти, — сказав він тихо, і в його голосі я почула ту саму тугу, що роз'їдала мене.

Минув тиждень. Потім другий. Третій. А ми так і не наблизилися до рішення. Кожен день був мукою очікування, кожна ніч — безсонням і сумнівами.

За три дні до закінчення терміну ультиматуму Назар приїхав до Львова. Я побачила його крізь вікно салону — він йшов вулицею повільно, ніби з великими зусиллями. Виглядав жахливо: обличчя наче запало, під очима темні кола, плечі опущені. Все вказувало на виснаженість — і фізичну, і душевну.

— Іди, — сказала Оксана, штовхнувши мене в спину. — Іди до нього.

Я вибігла на вулицю босоніж, в робочому халаті, і кинулася йому на шию. Він обійняв мене міцно, відчайдушно, і я відчула, як тремтить його тіло.

— Назаре, любий мій, — шепотіла я йому в шию. — Боже, як же я скучала...

— І я скучав, — відповідав він хрипко. — Так скучав, що здавалося, помру від цього.

Ми стояли посеред вулиці, обійнявшись, і не звертали уваги на здивовані погляди перехожих. У той момент не було нікого, крім нас двох.

— Ну що? — спитав він потім, коли ми сиділи в моїй квартирі. Питання прозвучало без привітання, різко, наче удар.

— Не знаю, — відповіла я чесно, дивлячись на полотно з нашою фотографією. — А ти?

— Теж не знаю, — він опустив голову в долоні.

Ми сиділи в моїй квартирі, як чужі люди. Атмосфера була важкою, напруженою, наповненою невисловленими докорами і розчаруванням. Тише, окрім цокання годинника на стіні, нічого не було чути. Час йшов, а рішення не ставало ближче.

— Мабуть, це і є наша відповідь, — тихо сказав Назар, піднявши голову. Його карі очі з медовим відтінком, такі схожі на мої, були сповнені болю. — Якщо ми обоє не готові жертвувати заради нас...

— Мабуть, так, — погодилася я, відчуваючи, як перехоплює горло і навертаються сльози.

— Тоді... — він важко встав з дивану, наче кожен рух давався з болем. — Тоді це кінець.

Він підійшов до дверей, і я думала — все, він піде, і це справді буде кінець нашої історії. Але раптом він обернувся, і в його очах я побачила всю глибину кохання і відчаю.

— Валеро, я кохаю тебе, — сказав він, і голос його тремтів. — Завжди кохатиму. Навіть якщо проживу сто років. Але я не можу змусити тебе змінити життя заради мене. Не можу знищити твою мрію заради своєї.

— І я тебе кохаю, — прошепотіла я, сльози вже текли струмочками. — Кохаю більше життя. Але теж не можу змусити тебе жертвувати кар'єрою.

Він кивнув, підійшов, поцілував мене в лоб довгим, палким, пристрасним прощальним поцілунком, і пішов. Двері зачинилися з тихим клацанням, що пролунало, як постріл.

А я залишилася сама з розбитим серцем, з полотном, де ми двоє сміємося на тлі золотого заходу, і з усвідомленням того, що щойно втратила найважливіше в своєму житті. Любов, що була сильнішою за відстань, але виявилася слабшою за страх змін.